ЧАСТИНА 4

Зима 1944 року видалася лютою. Сніг лежав глибокими заметами, ніби намагався приховати всі сліди минулого. У будинку майора Коваленка було тепло — дров не бракувало, харчів теж. Але Марія все частіше ловила себе на думці, що тепло не доходить до серця.
Вона виконувала роль дружини бездоганно. Приймала гостей, накривала на стіл, слухала розмови про фронт, про наступ, про втрати. Чоловіки говорили сухими словами — «позиції», «втрати», «перекидання частин». Для них це була служба. Для неї — чиєсь життя.
Коваленко ставився до неї рівно. Інколи дивився довго, ніби намагався прочитати її думки.
— Ти ще думаєш про нього? — одного разу запитав він без злості.
Марія не збрехала.
— Думаю.
Він кивнув, ніби це було очікувано.
— Минуле треба відпускати.
Вона нічого не відповіла. Бо відпустити — означало визнати, що все закінчено. А тим часом, за сотні кілометрів від їхнього містечка, Олександр не був мертвим.
У 1943 році під час боїв його підрозділ потрапив у оточення. Частина солдатів загинула, частина — зникла. Його вважали мертвим. Але він вижив. Поранений, виснажений, він опинився в польовому шпиталі, потім — у тиловій частині. Документи загубилися, списки були неповними. Війна ковтала імена так само легко, як кулі — життя.
Він писав листа Марії. Один. Другий. Третій.
Не отримав відповіді.
«Мабуть, не доходять», — думав він. І писав знову.
Лише навесні 1945 року, коли війна вже хилиться до завершення, він отримав коротку звістку через знайомого з сусіднього району:
— Твоя Марія… заміжня.
Ці слова вдарили сильніше, ніж поранення.
— За ким? — спитав він хрипко.
— За якимось майором. Кажуть, живе добре.
Олександр довго мовчав. Потім лише кивнув.
У травні 1945 року прийшла перемога. Люди плакали від радості, обіймалися, виходили на вулиці. У містечку влаштували невелике святкування. Коваленко стояв у формі при нагородах. Марія — поруч, у світлій сукні.
Вона посміхалася. Але всередині було дивне відчуття — ніби щось ще не завершено.
За кілька тижнів після капітуляції Німеччини до містечка приїхав демобілізований солдат. Засмаглий, худий, з рубцем біля скроні.
Він зупинився на краю дороги, вдивляючись у знайомі хати.
Сад біля старої груші стояв на місці.
І серце його билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей.
Олександр повернувся.