ЧАСТИНА 2

Два роки Марія жила очікуванням.
Спочатку приходили листи — короткі, поспіхом написані, з нерівним почерком. Олександр писав, що тримається, що вірить у перемогу, що думає про неї щоночі. Вона перечитувала кожен рядок до дірок, ховала конверти під подушку й засинала з ними, ніби з його руками поруч.
Потім листи стали рідшими.
А навесні 1943 року вони зникли зовсім.
Село пережило окупацію — холодну, принизливу, страшну. Люди вчилися мовчати. Марія допомагала матері, працювала в полі, міняла останні речі на їжу. Вона не дозволяла собі плакати. Бо якщо заплаче — визнає, що боїться.
Восени 1943 року радянські війська повернулися. Люди плакали, хрестилися, виходили з хат, ніби після довгого сну. Але разом із визволенням прийшла нова реальність — перевірки, допити, підозри.
Звістка прийшла не до їхньої хати.
Повідомлення отримала мати Олександра. Старенька жінка довго сиділа на лаві біля двору, стискаючи папір у руках. Потім тихо покликала Марію.
— Доню… — голос її тремтів. — Про Сашка.
Марія взяла аркуш. Очі сковзнули по рядку:
«Солдат Олександр Іванович… вважається зниклим безвісти».
Марія дивилася на ці слова так, ніби вони були написані чужою мовою.
— “Зниклий” — це не “загиблий”, — повторювала вона. — Це не те саме.
Але навіть її голос звучав невпевнено.
Батько за цей час сильно постарів. Господарство занепадало, сил не вистачало. У селі ходили чутки: тих, хто жив під окупацією, можуть звинуватити в співпраці. Люди боялися кожного стуку у двері.
Одного дня до їхнього двору приїхав військовий автомобіль.
З нього вийшов майор Григорій Коваленко — новопризначений начальник районного гарнізону. Високий, з рівною поставою й холодним, уважним поглядом. Йому було близько тридцяти п’яти.
Він говорив спокійно, без крику. Розпитував про життя під окупацією, занотовував відповіді. Його слова були ввічливими, але в кожній паузі відчувалася влада.
Марія стояла біля печі й відчувала, як холоне всередині.
Після того візиту майор став навідуватися ще кілька разів. Спочатку — «у справах». Потім — довше, ніж вимагала служба.
Одного вечора він залишився на чай.
— Часи складні, — сказав він, дивлячись на батька. — Вашій родині потрібен захист.
Тиша в хаті стала важкою.
— Я можу забезпечити спокій. І безпеку, — додав він. — Якщо Марія стане моєю дружиною.
Марія почула це вже від матері. Спершу вона навіть засміялася — від нерозуміння.
— Мамо, я ж… я чекаю.
— Доню… — мати не дивилася їй в очі. — Два роки. Жодної звістки. Ми не витримаємо самі.
Тієї ночі Марія знову пішла до старої груші.
Вона поклала долоню на кору, заплющила очі.
— Якщо ти живий… повернися. Будь ласка.
Вітер хитнув гілля.
Але відповіді не було.