ЧАСТИНА 1

До війни їхнє життя було простим і світлим.
Марія працювала в шкільній бібліотеці, допомагала матері по господарству й мріяла про тихий дім із вікнами на сад. Олександр трудився в колгоспі, іноді підробляв у кузні. Його руки були сильними, але коли він торкався Марії, то робив це так обережно, ніби боявся зламати щось крихке.
Вони часто зустрічалися біля тієї самої груші за селом. Там було тихо, чути лише спів жайворонків і шелест жита.
— Після весілля побудуємо хату ближче до річки, — казав Олександр. — Я сам усе зроблю. І сад посадимо. Ти ж любиш яблуні?
— Люблю, — усміхалася вона. — І щоб обов’язково була біла лавка під вікном.
Він сміявся й обіцяв навіть дві лавки, якщо вона того захоче.
Але коли прийшла повістка, світ ніби розколовся. У хаті запанувала тиша.
Батько мовчки курив біля печі, мати витирала сльози фартухом. Марія стояла посеред кімнати, стискаючи папірець із печаткою.
Тієї ночі вони з Олександром довго сиділи під грушею. Він говорив про обов’язок, про те, що мусить захищати землю. Вона мовчала, слухала його голос і намагалася запам’ятати кожну інтонацію.
— Ти чекатимеш? — тихо запитав він.
— Скільки треба, — відповіла вона.
Він поцілував її в чоло, а потім притис до себе так міцно, що їй здалося — серця б’ються в унісон.
Коли його забрали, Марія почала жити листами. Кожен конверт із фронту був для неї ковтком повітря. Він писав коротко: що живий, що тримається, що думає про неї щодня.
Минув рік. Потім другий.
Листи стали приходити рідше.
А одного дня — не прийшли зовсім.
Марія ще довго виходила до дороги щоранку, ніби поштар міг з’явитися просто з туману. Але туман розсіювався, і разом із ним танула її надія.