ПРОЛОГ

Літо 1941 року в Україні було напрочуд тихим. Сади пахли стиглими вишнями, над полями пливли легкі тумани, а сільська річка відбивала в собі рожеві світанки. Здавалося, що світ завмер у передчутті чогось великого — але ніхто не знав, що це буде не радість, а війна.
Марія тоді мала вісімнадцять. Вона любила вставати рано, виходити на подвір’я босоніж і слухати, як прокидається село. Її сміх лунав дзвінко й щиро, а очі світилися мріями. Найбільша з них мала ім’я — Олександр.
Йому було двадцять. Високий, серйозний, але з теплим поглядом, який ставав м’яким тільки тоді, коли він дивився на Марію. Вони зустрічалися вже рік. Село знало: восени буде весілля. Біла сукня вже була схована в скрині, рушники — вишиті, а мати Марії нишком плакала від щастя.
Та 22 червня все змінилося.
Гуркіт новин прийшов швидше, ніж грім перед бурею. Війна. Німецькі війська перейшли кордон. Чоловіків почали забирати на фронт. І серед перших — Олександра.
Він обіймав Марію біля старої груші, що росла за їхнім городом. Вона трималася за його сорочку, ніби боялася, що якщо відпустить — він розтане, як сон.
— Я повернуся, — прошепотів він. — Чуєш? Я обов’язково повернуся.
Вона кивала, але серце стискалося від передчуття. Війна не питає дозволу на любов.
Коли підвода з призовниками зникла за поворотом, Марія ще довго стояла на дорозі. Того дня її юність закінчилася.
Вона ще не знала, що попереду — роки чекання, страху і вибору, який розірве її серце навпіл.