Дім, який вони заслужили

У той час у Китаї.

Анна повільно складала речі у валізу — методично, спокійно, з тією природною елегантністю, яка завжди змушувала Вільяма забувати про світ.
Він стояв у дверному отворі, спершись плечем об раму, і просто дивився. Дивився з тим теплом, яке він умів приховувати так добре, що інколи навіть здавалось — не має його зовсім. Та зараз це тепло лилося з нього без жодного стримування.

Для нього Анна була всім. Після всіх років, що вони прожили далеко від дому, між поїздками, лікарнями, проблемами дітей, між тишею й вибухами сварок, між мовчанням і словами, сказаними надто пізно — вони нарешті їхали додому. До місця, де вперше стали чоловіком і дружиною.
І вперше за довгий час він відчував, що вони повертаються не туди, де жили… а туди, де їх чекали.

Анна зав’язала стрічку на сумці й ледь посміхнулася, помітивши, що його погляд не відводиться.

— Що? — запитала вона м’яко, піднімаючи брову.

Вільям повільно підійшов ближче. Його усмішка була не хитрою, не зухвалою, як завжди — а справжньою, майже юнацькою. Він узяв її за руку, неначе боявся, що вона розтане або зникне.

— Ти виглядаєш… ніби ми вже вдома, — прошепотів він. — І я більше ніколи тебе не відпущу.

Анна хихикнула, торкнувшись його плеча. У її рухах було щось умиротворене й водночас грайливе, така дивна суміш спокою та жіночої хитрості, яку вона могла викликати одним лише поглядом.

— Ми вже старі, Віллі, — сказала вона з удаваною серйозністю. — Скоро онуки будуть… якщо, звісно, Джейк нарешті постарається.

Вона підморгнула з легкою насмішкою, але руку не відпустила. Навпаки — дозволила йому притягнути себе ближче.

Вільям тихо розсміявся. Його сміх був глибоким, теплим і трохи хриплим — таким, який Анна любила найбільше. Він обійняв її так ніжно, ніби це була їхня перша ніч після весілля, а не тисячна після всіх років.

— Джейк? — повторив він, ледь вірячи у почуте. — Той упертий бовдур? Ти справді думаєш, що він хоч щось розуміє про жінок?

Анна пирхнула.

— Думаю, вже розуміє. Просто робить вигляд, що ні.

— Він навіть не усвідомлює, що вона вже давно його дружина в очах долі, — пробурмотів Вільям, трохи нахмурившись. — А він грає в мафію, наче йому п’ятнадцять.

Анна ніжно провела пальцями по його щоці, ніби заспокоюючи.

— Вони молоді. Нехай самі розберуться.

Вільям зітхнув, але в його очах читалася гордість. Та, що виникає лише в батьків, які навчилися приймати, що діти — вже не діти.

Він нахилився й поцілував Анну в лоб, затримавшись на мить довше, ніж зазвичай.

— А ми просто зачекаємо… — прошепотів він.
— Поки він нарешті перестане грати в мафію…
— І почне жити як чоловік.

Анна усміхнулася і притулилася до нього.
Їхні валізи вже стояли біля дверей.
Попереду — довга дорога додому.
І жодних страхів більше не залишалося.

Анна кладe руки на його плечі, повільно, немов робить це вперше, хоча знає кожен м’яз, кожен рух його тіла напам’ять.

— Це все-таки твій син… — шепоче вона, торкаючись його губ своїми.

Поцілунок виходить неспішним, теплим, ніби час обігнув їх стороною.
Її пальці стискають його плечі сильніше, ніж вона планувала, — так, ніби всередині неї раптом розквітло щось юне, забуте. Анна почувається живою. Молодою. Щасливою, як тоді, коли вони вперше втекли від усіх на узбережжя і заснули, слухаючи море.

Вільям тихо хмикає їй у губи, відповідаючи повільно, але чуттєво, як той чоловік, який ніколи не поспішав, коли йшлося про неї. Його руки обхоплюють її талію так міцно, наче він боїться, що вона вислизне, розтане, зникне разом із цим ранковим світлом.

— Так, це так… — пробурмотів він між поцілунками. — І він упертий, як я.

Цього разу його губи опускаються нижче — до її щоки, до лінії щелепи, до шиї. Він цілує її спекотніше, трохи владніше, немов намагається навирізьблювати свою присутність на її шкірі. Залишає легкі укуси — не болючі, а такі, що змушують Анну зітхнути і раптом забути, що за кілька годин у них літак.

Її пальці мимоволі ковзають до його потилиці, притягаючи ближче, використовуючи лише один легкий рух, але цього достатньо. Вільям застиг на секунду, його подих став важчим, очі потемніли — не від злості, а від бажання, дуже давнього, дуже знайомого, яке вони переживали стільки років і все одно не втомлювалися.

Анна намагається зібрати думки, але це складно, коли його губи продовжують мандрувати її шкірою.

— Не балуйся, Вільям… — видихає вона, торкаючись його щоки. — Незабаром літак, а я ще не зібрала всі речі.

Він відчутив, що вона намагається повернутись до реальності, і зітхнув так драматично, ніби йому щойно заборонили найбільше задоволення в житті.

— Добре, добре, — погоджується він, хоча усмішка на його губах каже абсолютно інше.

Він трохи відхиляється, але не відпускає її. Його руки все ще затримуються на талії, пальці злегка натискають на її боки — так, як він робив колись, коли вони ще вчилися жити разом і боялися втратити одне одного через найменшу дурницю.

А губи… губи зрадницьки залишаються надто близько. Лише подих відділяє його від нової хвилі поцілунків. І він, звісно, не втримується.

Вільям нахиляється і проводить по її ключиці кілька надто ніжних укусів — як позначки, як маленькі зірки, які він завжди малював на її шкірі в хвилини, коли хотів сказати більше, ніж дозволяли слова.

Анна повільно заплющує очі, на мить дозволяючи собі забути про валізу, про час, про рейс. Її тіло м’яко тягнеться до нього, наче відгукуючись на кожен дотик.

— Віллі… — попереджає вона з усмішкою, навіть не намагаючись приховати, що їй подобається кожна його мить поруч.

Його пальці ще сильніше стискають її талію, ніби підтверджуючи: він усе розуміє, але перестати — складно. Майже неможливо.

— Знаю, — каже він тихо, нахиляючись так близько, що їхні лоби торкаються. — Але ж ти не очікувала, що я дозволю тобі поїхати… без належного прощального ритуалу?

Анна засміялася — м’яко, тепло, так, як сміялась лише поруч із ним.