За зачиненими дверима

Коли Лія переступила поріг будинку сім’ї Джейка, її очі обережно ковзнули по стінах, що сяяли чистотою та глянцем. Величезні картини у важких рамах, вишукані килими, дзеркала зі старовинним оздобленням — усе виглядало так, ніби створене не для життя, а для демонстрації того, у кого більше влади.

Емі, проходячи повз двох слуг, зневажливо пирхнула, навіть не приховуючи огиди до їхніх однаково стриманих поклонів. Вони ж провели її поглядами, в яких читалося більше, ніж просте невдоволення. Лід настороженості був густий у повітрі.

Лія й далі була на руках Джейка. Тільки коли він обережно поправив її, зручніше притискаючи до себе, вона усвідомила, що все ще висить у нього на руках, як маленька, неслухняна істота, яку він просто підняв і відмовився відпускати.

Вона хотіла щось сказати, але слова застрягли — чи то від втоми, чи то від того дивного відчуття, яке виникло, коли вона відчула його запах і рівне, сильне дихання. Вона майже несвідомо розслабилася, немов тіло саме вирішило, що опиратися вже пізно. Джейк це відчув — і його губи ледь помітно сіпнулися в усмішці.

Він ніс її довгим коридором, і кожен його крок лунав глухим, важким звуком. Немов ці стіни давно звикли, що тут не говорять голосно.

Коли вони підійшли до одних із дверей, Джейк вільною рукою повільно натиснув на ручку. Двері м’яко відчинилися, пропускаючи їх у простору, напівтемну кімнату.

Тільки коли він опустив Лію на м’яке ліжко, вона остаточно прийшла до тями. І саме в ту ж секунду, коли він нахилився над нею, упираючись руками по обидва боки її голови, Лія різко вдихнула. Її тіло напружилося, як натягнута струна.

— Що ти робиш!? — її голос злетів високо, різко, майже зриваючись.

Джейк не рухався. Тиша між ними стала густою. Він дивився просто на неї, і в його погляді було щось настільки темне й глибоке, що Лії захотілося відвернутися. Але вона не могла — немов він тримав її не руками, а самим своїм поглядом.

Він говорив тихо, але в цьому тихому голосі було більше сили, ніж у будь-якому крику:

— Я роблю те, що хотів зробити з першої хвилини, коли ти намагалася втекти від мене.

Лія відчула, як серце пропускає удар.

Він не торкався її. Не стискав її рук. Не робив жодного руху, який змусив би її відступити. Але його близькість — ось це й лякало найбільше.

Він нахилився ще трохи — настільки, що вона могла відчути тепло його дихання.

— Ти постійно біжиш, — його голос був майже шепотом. — Але я тебе добре знаю. Ти біжиш не від мене. Ти біжиш від того, що сама відчуваєш.

Лія затремтіла. Від гніву. Від страху. Від роздратування. І від того, що частина його слів здавалася небезпечно близькою до правди.

— Нічого я не відчуваю! — прошипіла вона.

— О, відчуваєш, — тихо відповів Джейк. — І саме тому ти так боїшся залишитися зі мною наодинці.

Вона хотіла його вдарити. Хотіла відштовхнути. Хотіла вибігти з кімнати. Все, що завгодно — головне, подалі від цього погляду, який ніби бачив її наскрізь.

— Відпусти мене, Джейку, — сказала вона твердо. — Зараз.

Лія дивилася йому прямо в очі. Спершу з опором — різким, упертим, майже викличним. Але потім щось у ній змінилося. Погляд став м’якшим, ніби пробився крізь броню, яку вона так ретельно тримала. Там, глибоко всередині, з’явилася туга. Справжня. Не та, яку можна сховати за колючими словами.

— Емі… вона… чому вона тут, а не в Китаї? — нарешті прошепотіла Лія.

Джейк ледь помітно примружився, ніби не очікував удару саме з цього боку. Його пальці автоматично послабили хватку на її зап’ястях, але він усе ще тримав її руки під контролем — ніби боявся, що якщо відпустить, то втратить щось важливе.

— Вона була самотня, — сказав він тихіше, ніж зазвичай.
Його голос змінився, став м’якшим, але очі залишилися зухвалими, наче він не дозволяв собі повністю відкритися. — Я не міг дозволити своїй сестрі рости без рідних. Тому взяв і забрав її сюди.

Лія стиснула губи й трохи насупилась.

— Ти сам казав у машині, що твій батько забрав її з Китаю, коли їй було три. Хіба твоя мама просто так віддала б дитину?

Ці слова влучили точно в те місце, яке він ненавидів чіпати.
На секунду його тіло напружилося. Пальці сильніше стиснули її зап’ястя — не боляче, але достатньо, щоб вона відчула, як тема проникає йому під шкіру.

Його погляд потемнів. Ніби хтось вимкнув світло всередині нього.

— Мама… погодилася. — сказав він нарешті.

Лія відчула, що в цій короткій фразі сховано щось більше, ніж він дозволяє собі озвучувати.
Щось неправильне.
Щось болюче.

Вона ковтнула.

— Просто взяла й погодилася? Віддати трирічну дівчинку?

Її голос прозвучав тихо, але гостро.

Джейк опустив очі на секунду. Це було рідкісне явище. Він майже ніколи не відводив погляд першим.
Схоже, навіть він не знав, як захищати правду, яку приховував роками.

— Це було… складно. — промовив він тихим, низьким голосом. — Батько сказав, що так буде краще. Для всіх.

— Для кого саме — для всіх? — перепитала Лія.

Вона навіть не намагалася вивільнити руки. Вперше це було не через страх, а тому, що між ними раптово почала проростати довіра — хитка, майже невидима, але справжня.

Джейк повільно вдихнув, ніби ретельно вибирав, що сказати, а що — ні.

— Мама… була хвора.
Пауза.
— І не могла… доглядати дитину. А батько…

Він замовк, стискаючи зуби. Лії здалося, що він щойно проковтнув щось гостре.

— Батько завжди робить так, як хоче.

Лія нахилила голову трохи вбік, уважно вивчаючи його обличчя.
Вперше за весь час вона бачила не холодного, впевненого Джейка, а… когось іншого.
Хлопця, який виріс у домі, де рішення приймають за тебе.
Де від тебе не чекають емоцій — лише слухняності.

— Тож ти просто… прийняв це? — тихо запитала вона.

Він гірко всміхнувся, але безрадно, без своїх звичних кутів і зухвалості.

— У цій сім’ї ти або погоджуєшся… або займаєш місце того, кого згодом виносять.