Маленькі кулачки

Коли вони нарешті опинилися у Лондоні, їх зустріла маленька дівчинка. Вона стояла посеред холу аеропорту, дрібна й розгублена, а потім, побачивши Джейка, кинулась до нього і почала бити кулачками по його животу, схлипуючи так, ніби в ній прорвало греблю.

— Ти і тато — зрадники! — кричала вона тремтячим голосом. — Ви не взяли мене побачити маму! Ви знаєте, як погано няньки до мене ставляться!?

Лія завмерла. Вона ще ніколи не бачила, щоб Джейк так сильно розгубився.
І вона ще ніколи не бачила такої дівчинки.

Русе хвилясте волосся, величезні блакитні очі, носик ніби намальований, маленькі ніжні губки. На вигляд — крихітний янгол, але з очима, які вже встигли побачити занадто багато.

Лія одразу зрозуміла: це його сестра.

Джейк різко опустився на коліна перед Емі. Його обличчя миттєво змінилося — стало м’яким, теплим, винним. Він обережно взяв її кулачки в свої широкі долоні, притискаючи їх до грудей, ніби боявся, що вона знову втече.

— Емі… — його голос був незвично тихим. — Пробач. Ми не хотіли залишати тебе одну.

Він кинув на Лію короткий, майже благальний погляд — мовляв, допоможи, бо я не знаю, як це правильно робиться.

Лія зітхнула й опустилася поруч. Вона сама не очікувала, що це буде виглядати настільки… по-сімейному. Наче вони з Джейком уже давно пара. Від цієї думки її аж пересмикнуло.

Але дитина плакала, і це було важливіше.

— Гей, тихо-тихо, — м’яко сказала вона. — Не плач. Твій брат тут. Він тебе не покине.

Емі перестала бити Джейка. Її кулачки, такі маленькі, теплі, тремтячі, розтиснулися в його руках. Вона підняла на Лію погляд — насторожений, перевіряючий, ніби оцінює, чи не бреше ця висока дівчина з темними очима.

Лія ледь усміхнулась.

— Та й… у нас для тебе хороші новини. Твоя мама й тато скоро прилетять до Лондона. І ви всі знову будете разом.

Емі схлипнула, але вже не так боляче. У великих очах з’явилась надія.

— Правда? — її маленький голос анімічно тремтів, але вже не від злості — від віри.

Джейк підняв погляд на Лію. І вперше за весь час вона побачила в його жорстких очах щось інше — вдячність, теплу і тиху, майже приховану.
Він кивнув сестрі:

— Правда, мале. Скоро всі будемо разом.

Емі вдихнула, і вперше за зустріч почала заспокоюватися. Її пальці міцно вплелися в пальці брата, ніби вона боялася, що якщо відпустить — він знову зникне.

Джейк нахилив голову до Лії, так тихо, що Емі не почула б:

— І дехто ще… якщо захоче залишитися.

Лія відвела погляд. Чомусь серце раптом пропустило удар.

Хоча вона точно знала: залишатися — це найостанніше, що вона має намір робити.

Лія ще мить дивиться на Емі, яка вже залізла в авто й витирала сльози рукавом куртки. Потім тихо киває їй — скоріше для себе, ніж для когось іншого.

— Дехто не збирається залишатися, — бурмоче вона майже сердито.

Емі нахиляє голову набік, не зовсім розуміючи, про що йдеться, але чутливо вловлюючи зміну настрою між дорослими. Дівчинка мружиться, ніби намагається зрозуміти нову гру, правила якої їй ще ніхто не пояснив.

Джейк, стоячи поруч, ледве помітно скрипить зубами. Йому явно не подобається її заява.
Він ледь нахиляється, стискаючи її коліно пальцями — м’яко, але з тією загрозливою нотою, яка каже більше за слова: ми це не закрили.

— Ми поговоримо пізніше, дорога, — бурмоче він низьким голосом, і пальці вільної руки ковзають трохи вище, стискаючи її стегно так, ніби нагадують: він вирішив за двох.

Лія різко зітхає й виривається з його дотику.
Вона відвертається, дістає з кишені телефон і вже починає вводити номер таксі.

— Я замовлю собі машину і поїду додому, — каже вона сухо, навіть не дивлячись на нього.

Але не встигає натиснути кнопку, бо чиїсь сильні пальці перехоплюють її зап’ястя.
Різко. Впевнено. Майже владно.

— Ні, — каже Джейк, нахиляючись так близько, що вона відчуває його подих.
Його голос звучить так, ніби це вже вирішено. — Ти поїдеш зі мною.

Лія хмуриться, висмикуючи руку.
Її очі звужуються — обурення, невдоволення, роздратування. Все одразу.

— Навіщо мені їхати з тобою? — кидає вона холодно.

Джейк хмикає, нахиляючи голову, ніби не може повірити, що вона ще сперечається.
На його губах грає усмішка — дратуюче впевнена, небезпечна, майже ніжна.

— Дике створіння, — сміється він тихим глузливим тоном.

І раптом — без попередження — підхоплює її в оберемок.
Так легко, ніби вона важить не більше кішки.

— Я ж казав, що не відпущу тебе так просто, — промовляє він, притискаючи її до себе.

Лія, ошелешена, клацає повітрям.

— Сам ти… А! — вона різко вигинається, намагаючись видертися з його рук. — Ненавиджу тебе, Джейк!

Люди в аеропорту починають озиратися, хтось сміється, хтось шепоче — картинка, ще й яка.

Джейк лише ширше усміхається, навіть не напружуючись, утримуючи її в руках.

— Звичайно, ненавидиш, — відказує він з тією дратуюче-спокійною інтонацією, яка робить все ще гірше.

Він трохи сильніше притискає її до грудей, ніби заспокоюючи дикого звіра:

— Тссс. Спокійно.

Лія щипає його за плече — зовсім не боляче, скоріше з відчаю.

— Постав мене! — шипить вона.

— Ні, — відповідає він майже з ніжністю.

Вона борсається, але дарма — його руки нерухомі, як сталь.
Він навіть не виглядає напруженим. Навпаки — насолоджується ситуацією.

— Ти просто… просто… — Лія задихається від обурення. — Ти не маєш права так робити!

— Я? — він зобразив здивування. — Я ж лише дбаю про тебе.

— Дбає? Та ти… тира—!

Він накриває її слова тихим сміхом і, навіть не зупиняючись, несе її до машини, ніби так і має бути.

Її ноги безсило звисають, руки впираються йому в груди, але він не зупиняється.
Його погляд сталевий, твердий, і притискає сильніше, ніби даючи зрозуміти:
вона з ним — хоче вона того чи ні.