Дорога додому

Минув рівно місяць. Місяць, який для Лії здавався дивним, розмитим, майже нереальним — іншим життям, що мало закінчитися сьогодні. Вона поверталася до Лондона. До свого світу, до своєї квартири, до знайомих вулиць, де пахне кавою й туманом.

Сьогодні її довго готували. Старша жінка вчора ще сказала: «Ти маєш їхати красиво, щоби Бог дороги був до тебе добрим». І Лію буквально перетворили. На неї вдягнули найкращий одяг, вибраний за китайською традицією — легку, але святкову сукню з тонкою вишивкою, яку вона боялася навіть торкнутися. Волосся уклали так старанно, що воно здавалося майже недоторканним, а макіяж був настільки тонким, що підкреслював не прикрашав — ніби ловив світло на її обличчі.

Коли вона вийшла у двір, сонце трохи різнуло їй очі. Було тихо, тільки дитячий сміх десь у глибині подвір’я й шелест гілок. І, звісно, Джейк. Він стояв уже там, чекав, ніби з самого ранку не відходив від дверей.

На ньому був дорогий костюм — не той, що він носив для роботи, а той, який вдягають, коли хочуть справити враження. Його руки були засунуті в кишені, а вираз обличчя був настільки задоволеним, що Лія мимоволі підняла брову.

Він виглядав так, ніби нарешті отримав те, чого хотів: вони повертаються додому… разом.

— Ти виглядаєш приголомшливо, — сказав він з легкою, майже грайливою усмішкою, оглядаючи її повільно, знизу догори. Його погляд ковзав по кожній деталі, ніби він намагався запам’ятати її саме такою. — Готова до польоту?

Лія зустріла його погляд і посміхнулася у відповідь. Усмішка була щирою — нарешті все закінчується, і вона повертається до звичного життя.

— Звичайно готова. Хочу в свою квартиру, — сказала вона з полегшенням, ніби сама думка про свій маленький, знайомий простір уже робила її спокійнішою.

Джейк теж посміхнувся, але в його очах промайнуло щось зовсім інше — серйозне, важке, як тінь.

— Твоя квартира? — він хитнув головою. У його голосі не було сумніву, лише тверда впевненість.

Лія вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але він продовжив:

— Ні, дорога. Ти тепер житимеш зі мною.

Сказано було спокійно, надто рівним тоном, так, ніби питання навіть не стоїть. Ніби рішення давно прийняте — десь ним, десь за неї.

Лія застигла.

Повітря між ними змінилося — стало густим, важким, майже липким. Вона ще кілька секунд тримала усмішку, але та поступово зникла, перетворилася на тонку, насторожену лінію.

— Джейк… — сказала вона повільно, майже обережно. — З чого ти взяв, що я…

Він підійшов ближче. Занадто близько. Його тінь накрила її обличчя.

— Тому що я так вирішив, — відповів він тихо. — І тому що ти більше не залишишся сама.

Лія подивилася на нього кілька секунд — так довго, що Джейк, здається, навіть затримав подих. А потім… пирхнула. Гучно. Різко. Так, ніби він щойно сказав найсмішнішу дурницю у світі.

— Ні! — кинула вона і пішла просто вперед, не обертаючись, не збавляючи темпу.

Джейк, звісно, миттєво наздогнав її. Його кроки були довші й упевненіші, і за секунду він уже йшов поруч, не приховуючи задоволення. Він хмикнув — коротко, голосно, з тією своєю фірмовою ноткою глузливої веселості, яка одночасно і дратувала, і лякала.

— Ні? — повторив він, легко нахиляючи голову, ніби краще роздивлявся її профіль. Він все ще посміхався так, ніби вона сказала щось аж надто миле.
— Мила, це не обговорюється. Я вже все влаштував. Так що звикай до цієї думки.

Лія різко спинилася біля машини. Джейк з інерції пройшов пів кроку вперед, але одразу ж повернувся до неї.

Вона подивилася на нього — не сердито, не налякано, а так… ніби оцінює, наскільки сильно він зараз ідіот. А потім зробила те, чого він точно не очікував.

Вона піднялася на носочки, схопила його за лацкан піджака й поцілувала.
Р різко.
Рішуче.
Поцілунок, який тривав всього пару секунд, але звучав так, ніби вона намагалась заткнути йому рота не рукою, а губами.

Джейк застиг. Повністю. Навіть не встиг торкнутися її у відповідь — настільки несподіваним був цей короткий напад ніжності-в-стилі-Лії.

Через пару секунд вона відштовхнула його груди долонею, створюючи дистанцію, і, дивлячись йому просто в очі, твердо промовила:

— Я житиму у себе в квартирі.

І з цим вона відвернулася, відчинила дверцята й залізла в машину так швидко, ніби боялася, що він зараз встигне її буквально винести звідти на руках і понести у свою нову «облаштовану для неї» гніздечко.

Джейк дивився на неї через відчинені двері. Мить. Дві. Потім він хмикнув — майже так само, як вона хвилину тому, тільки нижче, глибше. А тоді повільно похитав головою. В його очах блищало щось небезпечне — не гнів, ні. Скоріше азарт.

— Подивимося, чи надовго тебе вистачить, — пробурмотів він, абсолютно не приховуючи виклику в голосі.

Він обійшов машину з боку водія, відчинив дверцята й сів поруч з нею. Все ще усміхнений. Все ще впевнений. Все ще з тією ж надто спокійною владністю, яка часом виносила Лії мозок.

Він пристебнув ремінь безпеки, кинув на неї боковий погляд і додав:

— Я серйозно, Ліє. Ти можеш злитися, сперечатися, і навіть цілувати мене, щоб змусити замовкнути… але це нічого не змінює.

Лія навіть не поворухнулася у відповідь. Вона сиділа, дивлячись уперед, тримаючись за ремінь так, ніби той був для неї останньою нервовою опорою.

Лія закотила очі так демонстративно, що Джейк навіть тихо розсміявся.

— Сиди вже тихо, — буркнула вона, обираючи дивитися на дорогу попереду, а не на цього самовпевненого ідіота в дорогому костюмі.

Вона знала, що зараз почнеться.
Знала напевне: спершу він скаже, яка вона чарівна, потім — як вони «повертаються додому», потім — як вона «звикне жити з ним», а потім… потім почнеться традиційна казка Джейка про їхнє щасливе майбутнє, будинок, сад, собаку і безкінечну кількість дітей.
Сюжет, який він чомусь уже прописав у своїй голові.

І, звичайно ж, не помилилася.

Джейк широко посміхнувся, хитнув головою, ніби вона сказала щось дуже миле й дуже безглузде одночасно.