Тремтячий світанок

Тієї кривавої ночі народила Сакура. Лія провела біля неї всю ніч — стискала руку, міняла холодні рушники, підтримувала, коли біль накривав хвилями. І лише коли перший блідий промінь світанку торкнувся вікон, у кімнаті пролунав тихий, але впевнений плач новонародженої дівчинки.

Сакура втомлено усміхалася, Лія сиділа поруч, не випускаючи її долоні.

Коли все стихло і лікарі вийшли, Лія нарешті дозволила собі підвестися. Світ хитнувся перед очима. Вона обережно вийшла в коридор — ноги ватяні, руки тремтіли так, ніби вона щойно пробігла марафон без зупинок.

Коридор був довгим і напівтемним. Лія йшла повільно, зосереджено вдивляючись у підлогу, бо відчувала, що будь-якої миті може впасти. І саме тоді її помітив Джейк.

Він стояв біля вікна, сперся на стіну, ніби теж провів безсонну ніч — але коли його погляд зачепив Лію, обличчя миттєво змінилося. Жорсткість зникла, кутики губ опустилися, а очі наповнились тривогою.

Він підійшов швидко, майже різко — але доторкнувся до її рук напрочуд м’яко.

— Ти повинна відпочити.
Його голос, зазвичай твердий, тепер звучав зовсім інакше — тихий, теплий, трохи хрипкий від утоми.

Лія кліпнула. Її руки були холодні, пальці посиніли від напруги. Джейк відчув це й трохи стиснув їх, ніби намагаючись передати своє тепло.

Вона зробила півкроку вперед і раптом дозволила собі те, чого зазвичай ніколи не робила — притулилася обличчям до його грудей. Не силкуючись грати сильну чи незворушну, просто… дозволила собі втомитися.

Джейк застиг на секунду, здивований, але майже одразу обійняв її у відповідь. Його руки були широкі, надійні, а дотик — обережний, зовсім не той, що він показував світові.

— Ти теж втомився, — прошепотіла Лія, не піднімаючи голови. — Тобі потрібно відпочити… а я піду до тітоньки. Переконаюсь, що все добре.

Він повільно провів рукою по її спині, вдихнув запах її волосся, відчув, як вона тремтить. Потім трохи відсторонився, щоб побачити її обличчя.

— Добре.
Він кивнув, але в очах залишилось те ж напружене занепокоєння.
— Але якщо щось трапиться — одразу клич. Чуєш? Одразу.

Лія слабко усміхнулася.
— Авжеж.

Він нарешті відпустив її, але пальці затрималися на її зап’ясті ще на секунду — ніби не хотіли.

Джейк дивився їй услід довго, поки її фігура не зникла за дверима кімнати Сакури, а коридор знову не став тихим і порожнім.
Лія тихо зачинила за собою двері. У кімнаті стояла напівтемрява — лише лампа біля ліжка кидала м’яке жовте світло на обличчя Сакури. Вона лежала, вкрита тонкою ковдрою, виснажена, але спокійна. Поруч у маленькому ліжечку тихенько сопіла її новонароджена дочка, крихітна, з рожевими щічками та затиснутими кулачками.

Сакура, побачивши Лію, легенько поплескала долонею по місцю поруч.
Лія одразу підійшла й обережно сіла на край ліжка.

— Лія… — почала Сакура тихо, голос у неї був тремкий, але втома робила його м’яким. — Ти ж знаєш… перша дружина завжди лається зі мною.

Лія мовчки кивнула. Вона бачила це не раз, відчувала ту напругу, яка виникала щоразу, коли вони опинялися в одному приміщенні.

Сакура спробувала всміхнутися, але усмішка вийшла сумною. Очі говорили більше, ніж слова — вони були повні важкості, яку вона носила зазвичай приховано.

— Вона ненавидить мене… — Сакура знизила голос, ніби боялася, що хтось почує. — І тепер ще більше ненавидітиме. Бо я народила дівчинку.
Вона нахилилася до ліжечка й легенько провела пальцями по м’якому волоссячку немовляти.
— Але я не шкодую. Ні за що.

Лія взяла її руку в свої долоні, теплі та живі, у відповідь на холодний страх Сакури.

— Хіба не вона дала вам ляпас при першій зустрічі? — тихо нагадала Лія.

Сакура коротко засміялася, але сміх швидко перетворився на гіркий подих.

— Так, саме так… — вона опустила погляд. — Вона тоді навіть не намагалася приховати своє ставлення. Казала, що я лише "друга тінь" і "зайва в домі".
Сакура знову зітхнула й заплющила очі на кілька секунд.
— Схоже, між нами ніколи не буде хороших стосунків.

Кімната на мить наповнилася тишею, але тиша не була пустою. Вона була важкою, як щільна ковдра, що накриває обох жінок.

Лія нахилилася ближче, її голос став м’якішим, майже шелестом.

— Але ж ви не зробили нічого поганого, Сакуро. Ви просто… живете. І тепер дали життя дитині.

Сакура глянула на неї втомленим, але глибоким поглядом.

— Саме це її і дратує, Ліє. Те, що я тут. Те, що я живу. Те, що він… іноді дивиться на мене.
Її губи тремнули.
— Вона хоче бути єдиною. А я — нагадування, що вона не єдина.

Лія стиснула її руку сильніше.

— Вона не має права. Ви — частина цього дому, і ви цінні. Особливо сьогодні.

Сакура знову перевела погляд на дитину. На її обличчі з’явилась інша посмішка — тепла, справжня, материнська.

— Хоч би що вона говорила чи робила… ця дівчинка — моє світло.
Її пальці затремтіли, коли вона доторкнулась до щоки немовляти.
— Я боюсь за неї, Ліє. Боюсь, що з нею поводитимуться так само, як зі мною.

Лія тихо похитала головою.
Лія тихо хмикнула, намагаючись розвіяти важкість розмови.

— Вам було дев’ятнадцять, коли ви потрапили сюди…

Сакура повільно кивнула. Її погляд віддалився, ніби крізь стіни кімнати вона бачила зовсім інший час, іншу себе. Ту, що стояла на порозі нового життя, не розуміючи, у яке саме потрапляє.

— Так… — вона усміхнулась, але усмішка вийшла хиткою. — Дурна, наївна… вірила в красиві слова, боялась грубих…
Тихий смішок зірвався з її губ, але в ньому було більше втоми, ніж веселості.
— І тепер ось… мати його дитини.

Лія перевела погляд на маленьке личко немовляти, на крихітний носик, що ледь помітно ворушився уві сні. А потім знову подивилася на Сакуру.

— Я чула, — тихо сказала Лія, — що вашій свекрусі було дев’ять, коли вона народила… вашого чоловіка.

Сакура хмикнула так само тихо, як і Лія хвилину тому. Вона похитала головою, ніби зсередини намагаючись виштовхнути старі, важкі спогади.