Полювання

Два тижні по тому. Спекотне літо настало. Але на полі бою ставало спекотніше.

Вночі повітря стояло густе, гаряче, ніби саме літо тримало людей за горло, не даючи дихати. Джейк прокинувся різко, ніби хтось штовхнув його в бік. Насправді — просто відчуття. Занадто різке, занадто холодне всередині.

Через хвилину у двері тихо постукали — два рази, коротко. Це був умовний сигнал. Він уже знав, що ніч не принесе нічого доброго.

Йому доповіли: Лілі — зрадниця.
Не просто зрадниця — вона передала ворогам важливу інформацію. Інформацію, за яку тепер могли заплатити життям люди, яких Джейк клявся берегти.

Він вдягнувся у темний одяг, мов уночі зливається з тінями. Пістолет ліг у долоню, як щось природне, знайоме, своє.

Було відчуття, що якщо він зараз не піде — буде пізно.

---

Лія прокинулася, коли він збирався. Напівсонна, з теплим волоссям, що впало на обличчя, вона підняла голову.

— Ти куди? — її голос був м’який, розмитий, але точний.

Джейк озирнувся. У темряві кімнати його фігура виглядала гострою, небезпечною. Очі напружені, в руках зброя.

— Ми з батьком йдемо. Є… справи.
Він говорив тихо, стримано, намагаючись не розбудити її надмірно. Але Лію було складно обдурити.

Вона помітила пістолет. Подивилася йому прямо в очі. Її погляд став твердішим, яснішим, ніби сон розвіявся одразу.

Вона коротко кивнула.

Джейк зітхнув і зробив до неї кілька кроків. Він завжди так робив — ніби мусив переконатися, що вона в порядку, перед тим як зникнути в ніч.

— Ляжи спати, люба. Я скоро повернуся.
Він сказав це тихіше, майже шепотом, хоча сам не був певен, чи повернеться «скоро», чи взагалі.

Лія подивилася на нього так, ніби говорила більше, ніж могла дозволити собі вголос.

— Я вже не засну, — прошепотіла вона.

Джейк тихо хмикнув, але в його очах промайнуло щось м’яке. Він підійшов ближче й легенько торкнувся її щоки, теплими пальцями ковзнувши по шкірі, наче хотів запам’ятати дотик перед тим, як зникнути в темряві ночі.

— Я знаю. Так і знав, що ти чекатимеш, — тихо сказав він, дивлячись їй просто в очі.

У його голосі було стільки впевненості, ніби він уже сто разів бачив цю сцену у своїй голові. І все одно приходив до неї — і все одно хвилювався за неї більше, ніж дозволяв собі показувати.

Лія піднялася, притягнула його до себе й поцілувала. Поцілунок був коротким, але глибоким — таким, у якому було більше страху, ніж романтики, більше переживання, ніж пристрасті. Вона хвилювалася. Це відчувалось у кожному її русі.

Вже два тижні вона поводиться інакше. Здавалося, що щось всередині постійно тягне її вниз, приховане, недоказане, недосказане. Думки виснажували її, але вона мовчала.

Мовчала так старанно, що це почали помічати.

Вона поглянула йому в очі довше, ніж зазвичай, ніби вагалася, чи сказати щось. Її губи ледь сіпнулися, але слова так і не зірвалися з язика. Вона просто кивнула — майже як знак прощання.

Джейк відповів на її поцілунок сильніше, ніж очікував сам від себе. Його руки міцно обійняли її, стискаючи так, ніби він намагався передати їй впевненість, яку відчував лише наполовину.

Він відчував її хвилювання. Кожна напруга в її тілі, кожна дрібна дрож говорила йому про те, що вона не просто не зможе заснути — вона не зможе спокійно дихати, доки він не повернеться.

Але він також розумів: зараз не момент для питань. Не час витягувати з неї те, що вона так старається приховати. Не час робити її ще вразливішою.

Йому потрібно йти.

Він обережно відсторонився, його долоні ще мить тримали її талію, ніби пальці не хотіли відпускати.

Потім погляд став серйознішим, глибшим. У ньому було стільки ніжної строгості, що Лію раптом защемило десь у грудях.

— На добраніч, дорога, — тихо вимовив він.

Це прозвучало так, ніби він намагається переконати їх обох, що ніч буде звичайною. Що він повернеться. Що все під контролем.

Він розвернувся й пішов до дверей. Його кроки були м’які, майже беззвучні, але кожен з них відлунював у тиші кімнати.

Лія стояла нерухомо. Її пальці ще пам’ятали тепло його рук. Губи — його поцілунок. Серце билося швидше, ніж хотілося.

Вона дивилася йому вслід. Дивилася, доки двері не закрилися, відрізаючи його від неї, ніби світ зробив ковток темряви.

Вільям уже був на вулиці. Його голос розлітався нічною тишею, змішуючись зі стуком металу, коли він перезаряджав пістолет. Поруч натужно блимала лампа над входом, кидаючи жорсткі тіні на його різкі риси. Він одночасно говорив телефоном — короткими, різкими командами, що не передбачали обговорення.

— Джейк, чому так довго!? — гаркнув він, ледь стримуючи лють. — Ці сволоти прориваються вперед. Чортова Лілі, я вб’ю її, як тільки побачу!

Голос його був глибокий, хриплий, напружений. У ньому відчувалась і злість, і розчарування, і зрада, яку він не міг стерпіти. Лілі була не просто підлеглою — вона була фактично частиною команди, людиною, якій довіряли.

Джейк вийшов на вулицю, застібаючи ремінь автомату. Його кроки були швидкі, тверді. Погляд гострий. Він поспішив до батька, провівши рукою по холодному металу зброї, ніби переконуючись, що вона стане продовженням його руки.

— Розумію, батько, — сказав він, підійшовши ближче. Його голос був спокійнішим, ніж можна було очікувати.
Він пристебнув автомат на перев’язок, рухами, що свідчили про повну готовність до бою.

Потім додав твердіше, майже крізь зуби:
— Ми знайдемо Лілі. Я обіцяю.

Вільям коротко кивнув. Він був з тих людей, що не потребують зайвих слів. Обіцянки Джейка були для нього рівнозначні дії.

Уже в цю мить Лі Хао з частиною людей вирвався вперед. Вони поїхали першими й натрапили на вороже угруповання, що вже зайняло позиції. Звідти долинав віддалений гуркіт — стрілянина, короткі черги, крики.

— Сідаємо! — різко кинув Вільям.

Машина зірвалася з місця, і за кілька хвилин вони вже були на під’їзді до зони сутички. Навколо розривались світлошумові гранати, небо миготіло спалахами, а в повітрі стояв запах гарячого металу та пороху.