Тиша перед бурею

Тиждень по тому. Дні ставали спекотнішими. Але Лії й так вистачало того, що Джейк вічно був поруч. Він говорив то про весілля, то про дітей.

Лія мовчала. Здавалось, вона уважно слухає, навіть киває час від часу, але всередині була абсолютна пустка. Джейк ставав дедалі нетерплячішим — його плани на майбутнє лилися безупину, накривали все навколо, наче густий туман, через який важко було дихати.

Вона сиділа за столом і механічно водила пальцем по краю чашки. Чула його голос, проте не сприймала слів. У голові була тільки одна думка, яка в’їлася занадто глибоко, щоб ігнорувати:

Чому я втекла від нього аж у Китай… і все одно опинилася поруч?

Від цього хотілося сміятись і плакати водночас. Доля зіграла з нею жорстокий жарт: тікала від людини — потрапила прямо до тієї самої людини, тільки в іншій країні, у чужому будинку, під чужим небом.

Лія пирхнула, нарешті зірвавшись із власних думок. Джейк якраз розповідав щось про “ідеальне весілля на березі моря”, коли вона перебила його:

— Чому ти в Китаї? — її голос звучав тихо, але твердо. — Тітонька не хоче говорити про це. Але я знаю, що твій батько допомагає Лі Хао. І ще… що все дуже напружено. Прямо до армії.

Джейк завмер. Його вуста на мить розтяглися в слабку усмішку, та вона не дісталася очей. Він уважно вдивлявся в Лію, ніби вперше бачив її дорослою, серйозною, небезпечно близькою до правди.

— Ти дуже багато знаєш, люба, — нарешті сказав він.

Він відкинувся на спинку стільця, зітхнув, ніби зважуючи, скільки ще приховувати. Кілька секунд мовчання — і він заговорив іншим, глибшим голосом.

— Так. Мій батько допомагає Лі Хао. І так… зараз дійсно напружено. Є підстави припускати, що скоро може початися війна.

Слова повисли в повітрі, важкі, мов каміння. Лія не одразу збагнула їх значення — вони прозвучали занадто просто, без драматичних пауз чи підвищеного тону. Так люди говорять про щось неминуче, невиправне.

— Війна? — вона ледь чутно видихнула. — Але ж… ти жартуєш?

— Хотів би, — відповів він, і вона вперше за довгий час почула в його голосі щирість. — Нас тримають напоготові. Мене теж. Якщо щось почнеться — мене відправлять першим.

Вона відчула, як холод повільно заповнює груди. Йому — усього двадцять із чимось. Їй — не вдавалось переконати себе, що це не стосується її особисто. Ще вчора він дратував її своїми розмовами про дітей, а сьогодні вона слухала його так уважно, що боялась моргнути.

— То ти… не просто приїхав сюди від nудьги? — вона зиркнула на нього вже іншими очима.

— Лія, — він накрив її руку своєю. — Я не хочу, щоб ти хвилювалась. І не хочу, щоб тобі хтось щось казав за спиною. Я тут бо мушу. Бо мій батько вплутаний у це, а Лі Хао довіряє нам більше, ніж комусь іншому.

Лія забрала руку. Не різко — скоріше м’яко, але впевнено. У грудях щось кольнуло: то не було страхом за нього. Це було усвідомленням того, що він знову планує все без неї.

— І ти хотів одружитися зі мною… коли навіть не знаєш, чи залишишся живим? — у її голосі з’явилась гірка іронія.

— Саме тому й хотів, — прошепотів він. — Бо життя коротке. Бо я не хочу втрачати шанс.

— А я не хочу жити за чужими шансами, — тихо відповіла Лія, і це прозвучало сильніше, ніж крик.

Між ними знову настала тиша. Але тепер це була тиша не двох людей, які втомилися сперечатися. Це була тиша перед бурею, яка могла змінити їхні життя.

Лія підвелася, ніби штовхнута невидимою силою.

— Якщо буде війна… — вона затримала погляд на його очах. — Ти все одно поїдеш, правда?

— Так, — без вагань відповів він.

Вона кивнула. Дуже повільно.

— Тоді не говори більше про весілля.

Лія хмикнула, відкинувшись на спинку стільця.

— Не думала, що навіть у мафії є війни…

Джейк злегка посміхнувся, але посмішка вийшла втомленою, майже гіркою. Він похитав головою.

— Навіть у мафії є війни, люба. Ми постійно беремо участь у різних зіткненнях… просто це не виходить на телебачення. Це тихі війни. Короткі, жорсткі, без зайвих свідків.

Він знову хмикнув і нахилився вперед, поклавши лікті на стіл. Його тінь впала на стіл так, ніби він намагався приховати щось, що не хотів говорити вголос.

— Але зараз ситуація непроста.

Лія підняла на нього погляд. Її очі звузилися — цікавість, недовіра, злість і страх змішалися в одному рухові вій. Вона знову пирхнула, але цього разу вже навмисно, ніби хотіла спровокувати його.

Джейк ледь помітно стиснув щелепу. Його обличчя залишалося спокійним, але очі блиснули холодом. Він не любив, коли його слова знецінювали. Особливо коли він намагався бути серйозним.

— Ти не розумієш серйозності ситуації, — його голос став твердішим, майже різким. — Ця війна може торкнутися і тебе.

Лія насмішкувато підняла брову.

— О, справді? Війна мафії з ким там? З іншою мафією? — вона зробила паузу і театрально зітхнула. — Прекрасно. А я тут при чому?

Джейк різко видихнув. Він звівся з місця, пройшовся до вікна й завмер, упершись руками в підвіконня. Його плечі напружилися, ніби він ніс на них тягар, який ніяк не міг опустити.

— Ти тут при чому, бо ти — поруч зі мною, — глухо відповів він. — А я — не просто син когось там. Мене знають. Мене ненавидять. І якщо почнеться хаос… тебе можуть використати проти мене.

Лія звела очі до стелі.

— Я не просила тебе бути поруч, Джейку.

— Знаю, — він розвернувся до неї, і в його очах з’явилося щось різке, майже хижакове. — Але ти вже поруч. Так сталося. І це означає — якщо хтось захоче мене зламати, вони почнуть з тебе.

Повисла тиша. Така важка, що здавалося — вона давить на груди.

Лія повільно підвелася, підійшла ближче й зупинилася навпроти нього. Вона була значно нижча, але саме зараз дивилася зверху — морально.

— Послухай мене, — її голос став низьким і твердим. — Я не твоя власність. І я не маю страждати через твої проблеми. Якщо твоя “ситуація непроста” — це не робить мене частиною цього світу.

Джейк підійшов ближче. Дуже повільно. Його рухи були спокійними, але в очах палала небезпечна рішучість.