Весна що затягнулася

Місяць по тому. Весна. Прекрасна пора навіть якщо вона вже майже закінчується. Лія обожнювала дивитися, як виглядає Китай навесні — свіже повітря, зелені пагорби, запах чаю і квітів… І її особистий ведмідь. Той самий, двометровий, важкий, теплий, надто настирний ведмідь. Тобто Джейк. У нього, здається, весна лише стартувала, бо він поводився так, ніби хоче потомство. Хоч і людство — це люди, але Джейк явно іноді забував про це й включав тваринні інстинкти.

Лія лежала в ліжку, вечір був тихий, навіть затишний… тобто був би, якби поруч не лежав він. Джейк уже місяць спав у її кімнаті. Вперто. Мовляв, так треба. Мовляв, так правильніше. Мовляв, він не може без неї заснути.
Їй здавалося, що він просто вважає це своєю територією й тепер охороняє її як цирковий лев, який раптом повірив, що він домашній кіт.

Джейк лежав поряд, обхопивши її за талію своєю потужною рукою. Він виглядав надто задоволеним… надто спокійним… надто хижим у цьому спокої. Його ніс був уткнутий у її волосся, він глибоко вдихав аромат, ніби намагався зберегти його у своїй голодній пам’яті.
І кожен його вдих віддавався теплом на її шиї. Моторошно. Приємно. Моторошно-приємно. Ненависно. І ще гірше — трохи подобалось.

— Дорога, — тихо пробурмотів він. Голос був дивно спокійний. Майже сімейний. Майже небезпечний. — Коли ми почнемо намагатися завести дитину?

Лія, яка напівсидячи читала книгу й намагалася ігнорувати всі його вдихи, видихи та натяки, просто завмерла. Потім повільно повернула голову. Потім знову повернулася до книжки. І вже лише тоді хмикнула, як людина, яка почула запитання про інопланетян.

— Ммм… думаю… ніколи.

Джейк ледь помітно хмикнув. Його рука на її талії стала важчою, ніби він раптом вирішив нагадати, хто тут більший. Голос став холодним, але тихим:

— І чому ж ні, люба? Я хочу дитину від тебе.

У Лії сіпнулася брова. Вона закрила книгу, вказівка пальцем між сторінками, щоб не загубити місце, і опустила погляд на його руку. Стиснену. Власницьку.
Потім вона подивилася йому в очі.

— Бо я не курка-несучка. І не машина для дитячих проєктів. І взагалі, — вона демонстративно легенько стукнула його по лобі. — Ми з тобою навіть не зустрічаємось офіційно. Ти просто… ну… живеш у моїй кімнаті як незаконно вселений ведмідь.

— Я не ведмідь, — пробурмотів він, ховаючи носа назад у її волосся. — Я твій чоловік.

— Джейк, — Лія закотила очі, — ти не мій чоловік.

— Буду.
— Не будеш.
— Буду.
— НІ.

Джейк підняв голову. В його очах було те саме тихе, але страшне впертість, яку Лія вже знала. Якщо він щось вирішив — він йде до кінця. Реально до кінця. Навіть якщо вона штовхатиме його з вікна… він просто встане, витрусить пил і знову піде за нею.

— Чому ти не хочеш дитину? — спитав він тихо. — Ти ж була би… ідеальною мамою. Мудрою. Сильною. Красивою. Наш малюк був би таким же…

— Стоп, — Лія підняла руку. — Мені двадцять п’ять. Я хочу жити. Знаєш, жити — це коли ти не сидиш вдома з дитям у руках. Я не доросла до цього. Я не хочу цього. І не люблю, коли мене штовхають до чогось, до чого я не готова.

Джейк трохи відвернувся, але руку не прибрав. Навпаки, ближче підтягнув її до себе так, що її спина притиснулася до його грудей.

— Я не штовхаю, — буркнув він. — Я просто хочу сім’ю. З тобою.

— А я хочу поки що тишу. І не-вагітність. І не весняного ведмедя в ліжку.
— Мені подобається бути ведмедем.
— Мені — менше, — видихнула Лія.

Він на секунду замовк. Потім знову вдихнув запах її волосся. Трохи сердито. Трохи ніжно. Небезпечно ніжно.

— Я все одно буду хотіти, — тихо сказав він.
— А я все одно буду казати “ні”, — відповіла вона.

Він довго мовчав. Потім ткнувся носом у її шию.

— Ну нічого. Весна ще довга.

— Джейк, не смій.

— Хочу потомство.

— Піди розмножуйся сам.

— Хочу твоє потомство.

— Ох Господи, за що…

Джейк задоволено усміхнувся, ховаючи її під собою, як свою законну здобич, і знову стиснув її талію.

Лія подивилася на нього і посміхнулася — тихо, втомлено й дуже по-дівчачому хитро.

— Тоді роди сам.

Ця відповідь влучила по Джейкові сильніше за кулю. Він реально завмер. У його очах з’явилась та порожнеча, яку мають люди, котрі щойно почули щось… неможливе.
Його брови зсунулися, губи злегка розійшлися, і він виглядав так, ніби вона щойно запропонувала йому побудувати космічний корабель з зубочисток.

Рука на її талії не послабшала ні на грам. Навпаки — він притиснув її так, ніби боявся, що вона втече, а він залишиться сам на сам із тим словом «роди».

— Це не смішно, — пробурмотів він.

Лія хихикнула і нахилилася трохи вперед, щоб покласти книгу на тумбочку. Потім повернулася до нього.
— Як на мене — дуже.

Джейк хмуриться ще сильніше, але в його очах блиснула дивна, небезпечна іскорка. Наче він хоче образитися — але не вміє. Наче сердиться — але усмішка лізе на губи без дозволу.
Майже посмішка. Але хижа.

— Ти просто хочеш мене роздратувати, люба. — Він притягує її ближче до себе ще на кілька сантиметрів, так що вона відчуває, як його груди піднімаються під її спиною.

— Я? Роздратувати? Ну що ти, Джейку, — Лія театрально округлила очі. — Я просто кажу, що якщо тобі так треба дитина — можеш спробувати сам. Я навіть можу потримати твою лапу для моральної підтримки.

— У людей це так не працює.
— А шкода. Було б видовищно.

Джейк видихає так глибоко, ніби рахує до десяти. Йому явно болить мозок, коли вона каже такі речі.
Він повертає її обличчям до себе і дивиться так серйозно, ніби зараз зізнається в державній таємниці.

— Лія. Я не хочу "дитину" взагалі. Я хочу дитину від тебе.
Його голос низький, хриплий… і від нього по спині справді проходила ледь-ледь помітна хвиля. Тепла і лякаюча.

Лія театрально підняла руки.
— Гаразд-гаразд, чоловіче, не вмикай режим "мені треба потомство". Я не кішка.

— Не кішка. — Джейк нахиляється до її шиї. — Ти моя жінка.