Тиша, що палить

В той час.  Джейк перестав чекати.  Він почав діяти безпосередньо, не приховуючи жодного кроку.  Адже ніч, яку вони провели разом, для нього вважалася німою згодою.  Лія тихо спостерігала за ним лише.  Кожен їх погляд ніби пов’язував їх тісніше.

Джейк буквально переслідував її поглядом.  Він не зводив з неї очей… і кожна зустріч їхніми поглядами… кожна секунда їхнього мовчазного контакту… немов зв’язувала їх сильніше.  Він не міг більше чекати.  Він дуже довго чекав… Зараз він хоче взяти те, що, як він себе переконав, йому належало ще з тієї ночі…

Лія йшла коридором.  Її очі спрямовані на нього.  Він ішов навпроти.

Джейк повільно наближається до неї, крок за кроком, скорочуючи відстань.  Його темні очі горять холодним вогнем — він уже прийняв рішення і не збирається відступати.

— Ти знаєш, що опір марний.
Він зупиняється в сантиметрах від неї, відчуваючи її дихання на своїх губах.
— Ти вже моя.

Лія стоїть нерухомо, хоча всередині все стискається. Вона не кліпає — її погляд рівний, майже викличний, але в глибині очей тремтить ледь помітна тріщина. Вона не відступає назад. Навпаки, робить пів кроку вперед, залишаючи між ними лише дихання.

— Я нічия, — ледь чутно каже вона, але голос звучить твердіше, ніж вона очікувала. — І не була твоєю тієї ночі. Ти просто… вирішив і повірив.

Його щелепа напружується. Її слова — як виклик, який він давно хотів почути.

— Я не вирішив, — каже він тихо, майже небезпечно спокійно. — Я побачив.

— Що саме? — її голос зривається, але вона все ще тримає погляд. Вона ненавидить той жар, що накриває її щоразу, коли він наближається. Ненавидить і водночас боїться того, що ненависть — це далеко не все, що вона відчуває.

— Тебе. — Одне слово. Пряме. Грубе. Фатальне.

Він нахиляється ближче, так близько, що її подих змінюється, і вона ненавидить себе за цю мимовільність. Його рука підіймається… але зупиняється біля її щоки, не торкаючись. Чекає. Дозволяє їй відчути присутність, тиск, але не дотик.

— Ти дивилась на мене так, ніби просила, щоб я прийшов, — шепоче він.

Лія стискає кулаки.

— Ти плутаєш бажання з цікавістю. Я була… — вона зупиняється, вдихаючи. — Зла. І розгублена. Це не те саме.

— Але ти була зі мною.

— Я була поруч, Джейку. Це різне.

— Для мене — ні.

Її серце стискається. Він робить крок уперед, повністю закриваючи простір. Вона відчуває, як стіна торкається її плечей. Вона не прибирає погляд. Він — теж.

— Скажи мені ще раз, — його голос тихий, але в цій тиші кожне слово звучить як постріл. — Скажи, що я тобі не потрібен. Що ти не думала про ту ніч. Що хоч раз не згадувала, як я тримав тебе.

Її легені стискаються від того, наскільки близько він. Вона відчуває кожен сантиметр його контролю, кожен натяк на силу, яку він стримує лише для неї.

Вона кусає губу — ненавмисно. І бачить, як його погляд темнішає ще більше.

— Відійди, — шепоче вона. Не наказ. Не благання. Щось середнє.

— Ні.

Це слово збиває її дихання.

— Ти думаєш, що можеш просто стояти і чекати, що я впаду до твоїх ніг? — вона намагається зберегти гостроту, але голос зрадницьки м’який.

— Ні, — посміхається він холодно. — Я знаю, що ти вже похитнулась.

Її пальці стискаються сильніше.

— Хочеш? Доведи. Доведи, що це все — марево, — він нахиляється впритул, його губи торкаються її вуха. — Скажи, що не хочеш мене поруч.

Її тіло ніби замкнулося між бажанням і спротивом. Холодним і теплим. Розум каже «відійди». Тіло — «не рухайся».

Вона повільно піднімає погляд і стискає слова крізь зуби:

— Джейку… Я не твоя.

Він випрямляється, дивиться прямо в неї. Посмішка повільно зникає, перетворюючись у щось глибше, небезпечніше. Впевненіше.

— То чому ти тремтиш?

Лія ніби прокидається — різко, глибоко, з болючою ясністю. Вона відштовхує його долонею у груди, але не сильно — не вистачає сили чи злості, або ж він занадто близько.

— Тому що ти поводишся як небезпечний придурок! — видихає вона.

Він хапає її зап’ястя — не боляче, але жорстко. І притягує ближче, ніж раніше.

— Небезпечний? Так. Для тебе? Тільки якщо тікатимеш.

Його голос… майже вирок.

— А якщо ні? — раптом виривається з неї, і вона одразу шкодує про це питання.

Він завмирає. Його пальці на зап’ясті стискаються сильніше, і в очах загоряється щось таке, що їй краще було б не бачити.

— Тоді, Ліє… — він схиляє голову, не зводячи з неї погляду. — Тоді я перестану стримуватися.

Її серце пропускає удар. І в цю секунду коридор здається надто тісним, повітря — надто гарячим, а він — надто близьким.

Вона робить глибокий вдих.

— Я не боюся тебе, — каже вона, хоча її голос видає її.

— А дарма, — шепоче він майже ніжно. — Бо я вже не збираюся відступати.

Він відпускає її зап’ястя, але не робить крок назад. І тепер тиша між ними — не просто пауза.

Лія посміхається. Її очі горять вогнем — тим небезпечним вогнем, який Джейк навчився упізнавати. Вогнем, який означав, що вона знову грає у свою гру.

— Ти знаєш, що доводити щось мені марно.

Вона хитає головою, відходить на крок назад, зберігаючи цю зухвалу легкість у рухах.

— Я завжди матиму рацію.

Лія проходить повз нього — наче ковзає, легка, упевнена, з тією посмішкою, яку він ненавидів і обожнював одночасно. Вона навіть не дивиться в його бік, але він відчуває кожен її крок. Вона навмисно проходить надто близько, залишаючи в повітрі свій запах. І це стає останньою краплею.

Джейк стоїть на місці пару секунд, не рухаючись, хоча в його очах вже кипить рішення. А потім він різко розвертається. Його рука блискавично хапає її за зап’ястя, сильно, без вагань. Він смикає її назад — прямо у свій простір, прямо під себе.

Лія здригається від несподіванки, але не виривається. Її губи знову розквітають тією ж посмішкою, гострою як лезо.

— Та ти просто любиш мене злити, — бурчить він низько, хрипло, притягуючи її ближче.