Тріщина в ідеальній картині

Тиждень по тому. До Вільяма приїхала його дружина. Лілі. Те саме молоде дівчисько. Вона мовчки дивилася на нього. Він дивився у відповідь, але думав лише про Анну. Лілі пирхнула.

— Чому мене не покликав до Китаю? Я ж твоя дружина!

Вільям сидить у кріслі, трохи прикривши очі. Він недбало дивиться на свою молоду дружину, а його думки явно далеко… швидше за все з Анною. Коли Лілі каже своє обурення, він ледве помітно хмикає.

— Тому що ти тут не потрібна.

Лілі пирхнула ще раз, різкіше. Вона підійшла до великого вікна, з-під якого тягнув холодний протяг, і вперлася долонями в підвіконня. На ній дорогий одяг, кожен шов якого кричить про розкіш і самовпевненість. Її золоте волосся зібране в ідеальний хвіст, а макіяж — бездоганний. Але за цією ідеальністю ховалося щось інше. Чорна тінь. Викривлена думка. Те, що не видно, поки не поглянеш уважно.

Вільям дивиться на неї ще мить. У його погляді з’являється уважність, яку він давно навчився ховати від інших. Лілі виглядає як картинка з журналу, ніби створена для ролі дружини мафіозі — гарна, яскрава, майже лялькова. Але під цією красою є щось небезпечне. Холодне. Порожнє.

Він повільно встає з крісла, його постать у тіні здається більшою та страхітливішою. Кроки тихі, майже ковзаючі по килиму. Він підходить до неї, зупиняючись прямо за її спиною. Лілі навіть не рухається. Вона знає, що він наблизився. І, здається, це її зовсім не лякає.

— Лілі, — його голос звучить ледь холодно, низько та рівно.

— Що? — кидає вона, не озираючись.

Вона говорить так, ніби він їй докучає. Ніби вона не стоїть перед одним із найнебезпечніших людей у Китаї. Ніби вона — не дружина чоловіка, який легко може знищити будь-кого.

Але саме це і було в ній дивним. Лілі ніколи не боялася Вільяма. Навпаки — іноді здавалося, що вона отримує задоволення від того, що може наступати на його межі.

— Я попереджав тебе, що робота — не місце для тебе, — спокійно каже він. — Ти знала це з першого дня.

— А ти знав, що я не збираюся сидіти вдома як прикраса, — вона різко повертається до нього. У її очах щось блимає. Не радість. Не образа. А холодна лють, тонка як лезо. — Я твоя дружина. Твоя. Ти маєш брати мене з собою.

Вільям нахиляє голову набік. Він дивиться на неї уважно, наче вперше за довгий час бачить справжню Лілі. І ця Лілі зовсім не схожа на ту тиху, виховану дівчину, з якою його одружили. Вона змінилася. Надто швидко. Надто різко.

— Маєш? — повторює він холодно, тихо. — Ти багато чого собі дозволяєш.

— Бо ти мені це дозволяєш, — усміхається вона куточком губ. У цій усмішці немає тепла. Тільки виклик. — Якщо я тобі заважаю… ти можеш позбутися мене. Але ти цього не робиш.

Вона робить крок уперед. Впритул. Її запах — різкий, дорогий, з нотами чогось солодкого та задушливого. Руки вона тримає за спиною, але напруга в них така, ніби вона тримає ніж.

— Чи… — вона піднімає очі. — Чи це через ту жінку?

Вільям завмирає. Ледь. Але Лілі помічає це. Вона бачить все.

— Анна, — виголошує вона ім’я тихо, майже ніжно. — Це через неї, так?

Тиша між ними загусла.

Вільям не відповідає. Він лише вдихає повільніше. У його погляді з’являється небезпечна тінь. Лілі усміхається ще ширше — як хижак, який побачив слабкість у жертви.

— Я знала, — шепоче вона. — Ти думаєш про неї. Ти хочеш її.

Вона знову відходить до вікна, але тепер її хода інша — легка, майже танцювальна.

— Це навіть мило, Вільям. Ти так давно нікого не хотів. Але… — вона обертається з напівусмішкою, в очах якої блищить небезпечне задоволення. — Якщо у мене є суперниця… я знайду її.

Вільям зупиняється. Кожен м’яз у його тілі напружується, але обличчя залишається кам’яним.

— Обережно, Лілі.
Його голос повільний, холодний і глибокий, як грім перед бурею.
— Є межі, які навіть тобі не варто переходити.

Дівчина лише злегка схиляє голову. Потім посміхається. Занадто спокійно. Занадто холодно.

— Побачимо.
І її усмішка стає ще ширшою… ненормально широкою.

Вона не дивиться на нього. Стоїть у півоберта, тінь від її фігури падає на підлогу довгою чорною смужкою. Посмішка повзе по її губах повільно, неначе лід, що тріскається під вагою кроків. Вона дивиться у вікно — так спокійно, так безтурботно, немов тільки що не натякнула, що може знищити чиєсь життя.

Потім — різко, без жодної емоції — вона переводить погляд на Вільяма. У її очах щось блимає. Незрозуміле. Хитре. Небезпечне. Вона посміхається так, немов знає щось, чого він не знає. І ця усмішка змушує повітря стати густішим.

— Не хвилюйся, коханий, — шепоче вона ледве чутно. — Я ніколи не роблю помилкових кроків.

І йде.

Її хода плавна, майже нечутна. Сукня колише повітря, ніби за нею тягнеться шлейф диму від дорогої сигарети. Вона рухається так легко, що здається, ніби ноги не торкаються землі. І за секунду Лілі зникає за дверима — тихо, як тінь. Як дим. Як примара, що може з’явитися будь-якої миті, коли ти найменше цього очікуєш.

Вільям залишається один. Але тиша вже не здається порожньою. Вона віддає чимось холодним, тривожним, незавершеним. Він дивиться услід її спині, що щойно зникла за дверима… і в цю мить його обличчя вперше за довгий час набуває нестримної, щирої емоції — занепокоєння.

Ніби щось всередині нього попереджає: ця жінка не просто образилась. Вона щось замислила.

Він хмуриться. Глибоко. Його брови зсуваються, а щелепа трохи напружується. Вільям не любить відчувати слабкість, але зараз він вперше за багато років… відчуває саме це.

Все в її погляді, у її посмішці, у тому, як легко вона вимовила ім’я Анни… було неправильним. Хижим. Неначе Лілі вже зробила перший рух у грі, правила якої знає лише вона.

Вільям проводить долонею по обличчю, намагаючись викинути її образ з голови. Але воно не йде. Він продовжує вдивлятися в те місце, де секунду тому стояла Лілі, ніби очікує, що вона з’явиться знову. З тією ж дивною посмішкою. З тим же холодним блиском в очах.