Опір

Через кілька хвилин Лія заходить до кімнати.  Вона похмуро дивиться на нього.  Виглядає як зла кішка.
Джейк все ще стоїть там же, з почервонілою щокою, але його вираз обличчя пом’якшав.  Він дивиться на неї поглядом, в якому змішалися злість і... дивна повага?

— Ти перша, хто насмілився вдарити мене. Його голос звучить тихіше, майже задумливо. Можливо, тому ти мені й потрібна...

Лія штовхає його, і він спотикається та падає на ліжко.  Лія сідає зверху.

— Зараз покажу, що таке опір!

Джейк виглядає надто здивованим її силою… але водночас — надто задоволеним.  Його руки мимоволі стискають ковдру, а очі блищать ледь помітним азартом.

— Чортівка, — шепоче він, глузливо, майже з захопленням.

Лія нахиляється нижче, спираючись долонями на його груди.

— Ти думаєш, що я буду тебе боятися? Після всього, що ти зробив?
— Ні, — відповідає він спокійно.  — Тому мені й цікаво, що ти зробиш далі.

Її дихання стає глибшим.  Вона дивиться йому в очі, а він не відводить погляду.  Між ними натягнута невидима нитка — щільна, гаряча, небезпечна.  Лія стискає його плечі, відчуває, як напружуються м’язи під її руками.  Він навіть не намагається звільнитися.

— Ти якийсь божевільний, — тихо каже вона, але не сходить з місця.
— Можливо. — Його губи ледь ворушаться. — Але принаймні я чесний у цьому.

Він нахиляє голову трохи вбік, і вона відчуває, як його дихання торкається її шиї.  Від того ледь помітного тепла Лія здригається, хоч намагається приховати це.  Вона підводиться трохи вище, щоб віддалитися, але його руки вже ледь торкаються її стегон — не грубо, не владно, а наче несміливо, як у того, хто боїться зруйнувати щось крихке.

— Не смій, — шепоче вона, і він миттєво відпускає.

Кілька секунд — тиша.  Вона сидить на ньому, дихаючи швидко, а він дивиться на неї знизу вгору, наче на диво.  Наче не знає, як це сталося — що хтось може бути сильніший за нього не тілом, а духом.

— Ти не розумієш, Ліє, — каже він зрештою. — Коли ти кричиш на мене, коли чинеш опір — ти жива.  Не така, як усі.
— Не говори дурниць, — відрізає вона. — Я просто не хочу бути твоєю іграшкою.
— Я й не хочу, щоб ти була іграшкою, — відповідає тихо. — Я хочу, щоб ти була тією, хто здатен мене зупинити.

Її очі трохи м’якшають.  Мить — і вона вже не така розлючена.  Але потім вона згадує все — погрози, страх, минулі дні — і знову холодніє.

— Тобі просто подобається гратися з людьми.  Це не повага, це хвороба.
— Можливо.  Але чому тоді, коли ти поруч, усе це здається лікуванням?

Лія мовчить.  Вона не хоче відповідати.  Їй здається, що кожне його слово пробирає її крізь броню.  Вона ненавидить те, як він дивиться — без знущання, без влади, просто… дивиться, ніби бачить її справжню.

Лія дивиться на нього і злегка хмуриться.

— Придурок.

Джейк посміхається у відповідь на її слова й ледве помітно рухає стегнами, так, ніби хоче перевірити її реакцію.  Він виглядає надто задоволеним тим, що вона досі сидить зверху.  Його руки ковзають до її талії, утримуючи в положенні — не грубо, а скоріше, як спроба сказати: «Не йди».  Його пальці теплі, вперті, але обережні.

— Така зухвала... — прошепотів він, майже з ніжністю.

Лія стискає щелепу, намагаючись не показати, як серце калатає.  Її долоні все ще на його грудях, вона відчуває, як він дихає — рівно, спокійно, наче в нього зовсім нещодавно не було сварки й удару по обличчю.

— Відпусти, Джейку.
— А якщо ні? — запитує тихо, без тиску, просто дивлячись у її очі.

Вона нахиляється ближче, настільки, що їхні лоби майже торкаються.

— Тоді я тебе зламаю.

Він усміхається, навіть не кліпає.
— Спробуй.

Вона різко кладе руки на його зап’ястя й відштовхує їх від себе.  Здається, що він дозволяє їй це зробити.  Джейк не чинить опору, лише спостерігає, як вона звільняється, наче йому цікаво побачити, що буде далі.