Нам потрібно поговорити

Лія почула, як до її кімнати увійшли. Вона обернулася. Не була здивована Джейком.

— Знову ходиш по чужих кімнатах чи ти загубився?

Джейк стояв біля дверного отвору, спершись на одвірок. Його темні очі спокійно дивилися на неї, наче він мав повне право бути тут. Ледь помітна усмішка з’явилася на його губах.

— Я не загубився. Я прийшов сюди спеціально.

Лія зітхнула й опустила руки. Тон, яким він це сказав, був занадто серйозним. Не схожим на його звичні жарти. Вона відчула, що цього разу все буде інакше.

— То кажи, — спокійно відповіла вона, перехрестивши руки.

Джейк не поспішав. Поглядом він ковзнув по кімнаті, ніби збирався з думками. Тиша між ними здавалася густою, наче повітря стало важким. Потім він відірвався від одвірка і зробив кілька кроків уперед.

— Ти весь час уникаєш мене, — нарешті промовив він. — І навіть коли не уникаєш — дивишся, наче боїшся.

Лія трохи здригнулася від прямих слів, але не відвела погляду.

— Не боюся. Просто не люблю, коли хтось лізе у мій простір.

— А якщо я не можу не лізти? — він ледь усміхнувся, але очі залишалися серйозними.

Вона мовчала. Усередині щось змішалося — цікавість, тривога і ще щось, чого вона не хотіла називати. Джейк зупинився посередині кімнати. Його голос став тихішим.

— Я не знаю, що з нами, Ліє. Може, я дурень. Але коли ти поруч, мені легше.

Він відвів погляд убік, наче боявся її реакції. Згадав своїх батьків — як колись вони сварилися на кухні, як батько грюкав дверима, а мати плакала. Йому тоді було десять. І саме тоді він пообіцяв собі: ніколи не дозволить нікому зробити йому боляче. Але зараз він розумів, що вже дозволив. Бо дивився на Лію — і відчував, як серце стискається так само, як тоді.

— Ти не мусиш щось говорити, — додав він тихо. — Просто хотів, щоб ти знала.

Вона не знала, що відповісти. Частина її хотіла відступити, втекти від усього цього — бо надто добре пам’ятала, як закінчується довіра. Але інша частина… та, що дивилася на нього зараз, бачила не самовпевненого Джейка, а людину, яка вперше говорить чесно.

— Джейку, — сказала вона нарешті, — ти не знаєш, що мені легше без почуттів. Вони все ускладнюють.

— Може, але без них усе порожньо.

Його слова зависли між ними, як тихий подих. Вона відчула, як щось стислося в грудях. Хотіла сказати, що не треба цього продовжувати, що вони різні, що все закінчиться болем. Але не змогла. Бо він стояв поруч, зовсім близько, і дивився на неї так, ніби шукав відповідь, яка могла б його врятувати.

— Чому ти прийшов сьогодні? — запитала вона, хоч знала, що почує.

— Бо більше не витримую мовчати.

Його голос знову став тихим, майже шепотом. Він зробив крок ближче, і тепер між ними залишалося кілька сантиметрів. Вона бачила його очі — темні, глибокі, такі, в яких можна було б загубитися. Але не дозволила собі. Вона стояла нерухомо, як скеля під хвилею.

— Нам треба поговорити, — повторив він.

— Ми й говоримо, — відповіла вона спокійно, але її голос трохи тремтів.

— Не про це. Не про дрібниці. Про нас.

Лія різко вдихнула повітря. «Про нас» — це звучало небезпечно. Вона не хотіла, щоб між ними було «ми». Це лякало її сильніше за все. Але Джейк не відступав. Він виглядав так, ніби вже пройшов усі свої страхи і тепер просто чекав її реакції.

— Ти можеш мене ненавидіти, — сказав він, — але я більше не вдаватиму, що мені все одно.

Вона відвернулася, дивлячись у вікно. Серце билося швидше, ніж хотілося. У голові миготіло: «Не піддавайся. Не вір». Але десь глибоко всередині народжувалося щось інше — тихе і тепле.

— Джейку… — її голос зірвався. — І що далі?

Він мовчав. Потім усміхнувся, майже сумно.

— Не знаю. Але, мабуть, уперше мені хочеться дізнатись.

Лія дивиться на нього і пирхає. Потім безтурботно сідає просто на підлогу, як робила вже десятки разів за останні два тижні. Для неї це стало звичним — він приходить, щось каже, а вона або слухає, або віджартовується. І все одно не може звикнути до того, як сильно його присутність заповнює простір.

— Що ти хочеш сказати?

Джейк хмуриться, бачачи її реакцію. Його погляд стає холоднішим, але не жорстоким. Колись він би не потерпів подібного — пирхання в його присутності вважалося б неповагою. Але Лія... вона інша. З нею він поводиться так, як не поводився ні з ким.

Він повільно підходить ближче, наче боїться зробити різкий рух. Потім сідає навпроти неї на підлогу. Тепер між ними всього кілька сантиметрів — і напруга стає майже відчутною. Їхні коліна майже торкаються. Вона не відводить погляду, і це зводить його з розуму.

— Я хочу сказати... — його голос глухий, низький, — що я втомився грати в ці ігри.

Лія хмикає, нахиляючи голову трохи набік, ніби не розуміє, про що він. Її очі спокійні, але в них блимає цікавість.

— Які ігри?

Джейк стискає щелепу. Він не звик, що йому доводиться пояснювати очевидне. Але зараз він змушений. Бо якщо не скаже — вибухне. Його плечі напружуються, він намагається дихати повільно, але все одно відчуває, як серце б’ється швидше, ніж хотів би.

— Знаєш, які ігри, — нарешті каже він тихо. — Ти тікаєш від мене, наче мала дитина... але тобі час зупинитися, моя люба.

Останні слова злітають з його вуст повільно, з особливою вагою. Лія піднімає брову, наче не впевнена, чи вона почула правильно. «Моя люба?» — відлунює в голові. Вона робить глибокий вдих і хитає головою.

— Джейку, не починай знову. Це не серйозно.

Він дивиться на неї ще уважніше. Темні очі ніби затягують її всередину, змушуючи забути, що вона хотіла сказати. Тиша між ними натягнута, як струна. Вона відчуває, як у грудях починає битися серце швидше. Але вона не хоче, щоб він це бачив. Тому хмикає і робить вигляд, що їй байдуже.

— Я не граю, — спокійно додає вона. — Просто не хочу, щоб усе це заходило надто далеко.

— Надто далеко? — повторює Джейк, нахиляючись трохи ближче. Його обличчя тепер зовсім поруч, і вона відчуває його подих. — А ти знаєш, що таке «надто далеко» для мене, Ліє? Це коли я більше не можу тебе не бачити.