Спокій після бурі

Через 30 хвилин.

Анна обіймала Вільяма, лежачи на ліжку. Її пальці ковзали по його волоссю, час від часу заплутуючись у ньому, а потім знову ніжно виплутуючись. Вона тихо наспівувала якусь стару мелодію, схожу на колискову, що звучала трохи нерівно, але саме тому зворушливо. В кімнаті було спокійно, лише тьмяне світло лампи ковзало по їхніх обличчях, граючись у тіні.

Вільям лежав, поклавши голову на її груди. Його дихання вирівнялось, щока торкалася її шкіри — тепло, безпечно. Він відчував, як її серце б’ється під вухом — рівно, впевнено, майже гіпнотично. Кінчиками пальців він ледь торкався її стегна, ніби боявся порушити тишу. Анна співала ще кілька секунд, потім замовкла, втупившись у стелю, і лише м’яко зітхнула.

— Ти віддаси своє місце Джейку… як батько — синові? — спитала вона, майже пошепки.

Вільям повільно розплющив очі. Його погляд був спочатку порожній — наче думки ще спали — а потім у ньому з’явилось розуміння. Він не одразу відповів, ніби смакував саму суть питання. Його рука все ще лежала на її талії, і він провів нею трохи вище, торкнувшись її ребер.

— Так, — промовив він нарешті спокійно. — Звісно. Усе буде його, якщо він цього захоче.

Анна мовчала, лише кивнула. Здавалося, вона не очікувала іншої відповіді, але хотіла її почути. Її пальці легенько торкнулись його потилиці, ніби дякуючи без слів.

Вільям перевернувся на бік і обійняв її міцніше. Її тіло зникло в його обіймах, як у коконі. Він заплющив очі, вдихаючи її запах — щось між жасмином і нічним дощем.

— Ти занадто спокійний, — сказала вона після паузи. — Наче тобі байдуже.

— Мені не байдуже, — відповів він тихо. — Я просто впевнений.

— У чому?

— У ньому. І в тому, що час сам розставить усе правильно.

Вона усміхнулася ледь помітно.

Анна поцілувала його голову, немов він маленька дитина. Її губи торкнулися його волосся — легенько, з тією ніжністю, якої Вільям давно не відчував. Вона погладила його по спині, повільно, ніби заспокоюючи якусь невидиму бурю всередині нього.

— І що робитимеш, коли будеш вільний від мафії? — спитала вона майже шепотом, її голос звучав у напівтемряві м’яко, як вечірнє повітря.

Вільям ледь помітно хмикнув у відповідь на її поцілунок і прикрив очі. Тиша між ними здавалась живою — вона дихала разом із ними. Його пальці трохи зрушили по її талії, а потім зупинилися, немов закарбовуючи цей момент у пам’яті.

— Думаю, мандруватиму разом з тобою, люба, — сказав він нарешті. — Подивимося світ разом... відпочинемо після цього. Нарешті будемо просто насолоджуватися життям.

Анна усміхнулася, але у її очах блиснув ледь помітний смуток.

— А якщо не вийде?

— Вийде, — спокійно відповів він, не відкриваючи очей. — Я просто знаю.

— Ти занадто віриш у долю.

— А ти занадто не віриш у себе, — він відкрив очі й глянув на неї. — Ми вже пройшли пекло, Анно. Хіба після цього щось може нас зупинити?

Вона відвела погляд. Її пальці все ще лежали на його плечі, але трохи напружено. Вона завжди була сильною — навіть коли боялася. І саме це його захоплювало. Він провів рукою по її щоці, змусивши подивитися знову в його очі.

— Знаєш, — сказав він тихіше, — я завжди мріяв просто... жити без страху. Не оглядатися. Прокидатися і думати не про плани, а про погоду. Про те, куди ми підемо. Може, купити човен, або маленький дім десь біля моря...

Анна слухала його і уявляла, як вони справді сидять десь біля моря. Вітер грає з її волоссям, він сміється — уперше без тіні напруги у погляді. І ця картина була така нереальна, що майже боляче прекрасна.

— Ти серйозно думаєш, що зможеш просто... піти? — спитала вона.

— Так. — Він піднявся трохи вище, щоб бачити її обличчя повністю. — Ти ж знаєш, я вже пішов. Усе решта — формальність.

Анна мовчала. Вона дивилась на нього й не могла збагнути — як він може говорити про втечу так легко. Для неї свобода завжди була чимось крихким, ненадійним, а він сприймав її як повітря. Але, можливо, саме тому він жив, а вона — виживала.

— А якщо я не захочу їхати? — сказала вона після паузи, стискаючи його сорочку. — Якщо я захочу лишитися тут?

— Тоді я лишуся з тобою, — відповів він без роздумів.

Анна здригнулася. Це прозвучало надто щиро. Надто просто. Вона звикла, що життя з ним — це хаос, постріли, угоди, поїздки вночі. А тепер він говорить так, ніби може просто залишитися. Заради неї.

— Ти дурень, — прошепотіла вона.

— Можливо. Але твій дурень.

Він усміхнувся, а потім нахилився й поцілував її у щоку. Тихо. Без поспіху. Її шкіра була теплою, трохи солоною від сліз, які вона, можливо, навіть не помітила. Вона заплющила очі, відчуваючи, як щось усередині неї ламається — той захист, що вона будувала роками.

— Світ занадто великий, Вільям, — сказала вона після довгої тиші. — І навіть якщо ми втечемо — він нас знайде.

— Нехай шукає. Ми будемо рухатись швидше.

Він засміявся тихо, і цей сміх змусив її усміхнутись у відповідь. У ньому було стільки життя, ніби він справді вірив, що можна вирватись із цього всього. І, можливо, саме віра рятувала його.

— Знаєш, — додала Анна, — якби мені колись сказали, що я лежатиму з тобою і говоритиму про човни біля моря... я б не повірила.

— Тоді добре, що я тебе переконав, — він провів пальцями по її щоках і, глянувши в очі, додав, — у нас ще буде час. І море. І спокій.

Її губи злегка тремтіли, але вона не відповіла. Лише поклала голову йому на груди. Його серце билося рівно — важко, впевнено. Вона слухала його, як колискову. І в цей момент справді здалося, що життя може бути простим.

За вікном стих дощ. Місто засинало. І хоч навколо все ще було багато небезпеки, в цій кімнаті панував інший світ — маленький, теплий, створений лише ними двома.

Анна знову поцілувала його в плече, тихо сказала «Добраніч», і Вільям, не відкриваючи очей, відповів:

— Добраніч, моя вільна душа.

Її посмішка стала останнім, що він побачив перед тим, як заснути.