Сакура для Анни

Якщо говорити про батьків Джейка — то вони були схожі на дві протилежності, що ніколи не мали перетнутися, але доля вирішила інакше.
Батько — Вільям, мафіозі, який лише на публіці здавався холодним і безжальним. Його очі вміли змусити людину втратити спокій, а усмішка — обіцяти або смерть, або порятунок. Але тільки одна людина у світі вміла розтопити цей крижаний погляд — Анна.

Вона не була «лялькою мафіозі» з силіконовими губами й блискітками у волоссі. Вона була іншою — спокійною, врівноваженою, жіночною до неможливості. Її краса не кидалась у очі, вона наче випромінювалася зсередини — від кожного слова, від жесту, від того, як вона мовчала.
Батьки Вільяма були категорично проти цього шлюбу. Вони вважали Анну занадто м’якою, занадто «чистою» для світу, де все вирішують гроші, зброя й страх. Але Вільям був упертий. Він узяв її за дружину, хоча знав, що це триватиме недовго.

Анна народила Джейка, і саме після цього все зруйнувалося. Вона пішла — не через сварку, не через зраду, а тому що не могла більше жити у світі, де замість ранкової кави люди обговорювали, кого сьогодні «прибрати».
Вільям не зупиняв її. Мабуть, уперше в житті він дозволив комусь іти. Але ніколи не забував. Щороку приїжджав до неї. Не як мафіозі, не як чоловік, а просто як людина, яка не вміє не любити.
Він забезпечував Анну всім, але не торкався її життя.

Джейк бачив маму лише раз — тоді, коли був ще дитиною, і то не запам’ятав нічого, крім запаху ванілі та її ніжного голосу, що колись наспівував йому колискову.
І от тепер, через роки, він сидів навпроти неї — дорослий, впевнений, але всередині наче знову став хлопчиком.

Анна сиділа за невеликим дерев’яним столом, одягнена у світлу сукню. Її волосся злегка торкалося плечей, а усмішка — така знайома, але майже забута — розцвітала повільно, як сакура на вітрі.
Вона дивилася на нього, ніби бачила не сина, а диво, що сталося пізно, але сталося.

— Джейк... — тихо промовила вона.

Його ім’я з її вуст прозвучало м’яко, майже співом. Джейк трохи підняв брови, не очікуючи, що цей простий звук може так боляче торкнутись серця.
Він ковтнув повітря й кивнув.
— Так, мамо?

— Скажи мені... — її голос наповнив кімнату, немов музика. — Я бачу, тебе щось турбує.

Він завмер. Мить — і в його очах майнула щось, схоже на дитячий страх, що його знову розкрили.
Він звик бути тим, хто бачить крізь інших, хто читає людей, як газету. Але тепер — це вона читала його.

Анна нахилила голову трохи набік, спостерігаючи за ним. Її очі були тихими, без тиску, без осуду. І саме це змусило його відчути — вона бачить усе.

— Нічого особливого, мамо, — нарешті відповів він, ледь усміхаючись. — Просто багато справ останнім часом.

Вона мовчала, але її погляд сказав більше, ніж будь-які слова. Джейк не витримав і опустив очі.
Мати завжди бачить правду — навіть якщо син навчений брехати цілому світу.

Він спробував перевести розмову.
— Ти гарно виглядаєш. Зовсім не змінилася.

Анна засміялася тихо, так, як сміються люди, яким більше не треба нічого доводити.
— Це тому, що я жила без новин про ваші «справи». Менше стресу, — вона підморгнула.

Джейк усміхнувся — вперше щиро за останній тиждень.

— Ти схожий на нього, — сказала Анна, відвертаючись до вікна. — На Вільяма. Але в очах — не він. Там щось інше. М’яке.

— Це, мабуть, від тебе, — тихо мовив Джейк.

— Може, — вона кивнула. — Але бережи це. У нашому роді людяність — це дефіцит.

Вони сиділи мовчки. З вікна долітав запах дощу, а на дереві за склом дійсно цвіла сакура.
Її пелюстки летіли, немов спогади, які ще встигли не зникнути.

Анна посміхнулася так, що в її очах загорілося щось тепле, майже юне. Вона повільно потягнулася вперед і поклала руку на руку сина. Її пальці були легкі, як пелюстки сакури, але дотик мав силу, що розбиває сталь.

— Ти виглядаєш зараз як батько, — сказала вона, хмикнувши з ніжною усмішкою. — Той самий вираз обличчя. Наче все знаєш, але в середині губишся.

Джейк ледь помітно напружився, але не прибрав руки. Він нахилив голову, опускаючи погляд на її пальці, що торкались його шкіри, і лише через мить підняв очі, щоб зустрітися з її поглядом. У цих очах — нічого не сховаєш.

Анна спостерігала за ним мовчки, і цей її спокій примушував його відчувати себе маленьким. Маленьким і чесним.

Він коротко видихнув, ніби приймаючи поразку, і дозволив кутикам губ ледь піднятись у тонку усмішку.
— Вона… лікар, — тихо промовив він.
Пауза.
— Врятувала мені життя.

Анна не здивувалася. Вона просто слухала, вдивлялася в його обличчя, наче намагалась відгадати не слова, а відчуття між ними. Потім її губи злегка тремтіли — не від смутку, а від чогось, що нагадувало молитву.

Вона зітхнула — так тихо, що цей звук був схожий на подих весни, коли ще прохолодно, але в повітрі вже є запах квітів.
— Вона не хоче бути з тобою? — спитала вона м’яко, без осуду, просто наче знала відповідь, але хотіла, щоб він сам її вимовив.

Джейк завмер. Його плечі ледь піднялися, а потім повільно опустилися. Очі на мить спалахнули роздратуванням — не на матір, а на самого себе.

Він відвів погляд у бік — у вікно, де дрібні пелюстки сакури крутилися на вітрі, — і довго мовчав.

— Вона… поки сумнівається, — сказав нарешті.

Сумнівається. Слово прозвучало так, ніби він проковтнув щось гостре.
Анна всміхнулася сумно, але лагідно.

— Сумніви — це теж форма страху, — сказала вона. — Іноді люди не йдуть від любові, а тікають від болю, який може прийти з нею.

Джейк повільно перевів погляд назад на неї. Йому хотілося заперечити, але… навіщо? Вона мала рацію.
Лія втекла не тому, що не любила. А тому, що любити його — небезпечно.

— Вона добра? — тихо спитала Анна.

— Занадто, — відповів Джейк майже пошепки. — І, мабуть, саме тому… не для мого світу.

Анна хитнула головою.
— Добрі люди — це єдине, що може врятувати твій світ. Але, синку, не кожну з них треба тягнути в нього.