Дотик

Тиждень по тому.

Джейк майже зник із палацу. Ходили чутки, що він із батьком виїхав на північ — там, де почали збиратися перші загони нової армії. Хтось шепотів про війну, хтось про переворот. Але всі, хто жив під одним дахом із Лі Хао, знали — ситуація у конфлікті стала серйознішою. Люди перестали усміхатись, слуги говорили пошепки, а уночі можна було почути, як хтось ховає документи або пакує валізи.

Лія ж залишалася у домі, займаючись вагітною тітонькою. Жінка день у день слабшала — то від страху, то від сорому. Лія щоразу ловила себе на думці, що тітонька не боїться пологів — вона боїться народити дівчинку з обличчям коханця. Кожного разу, коли у домі з’являвся Лі Хао, жінка хапалася за живіт і тремтіла, ніби відчуваючи на собі його погляд.

— Якщо дитина буде схожа на нього… — шепотіла вона ночами, стискаючи пальці в простирадлі.
Лія не відповідала. Вона лише готувала трав’яні настої, втирала піт із чола тітоньки й думала, що, мабуть, у кожної жінки тут є свій страх. Хтось боїться війни, хтось — чоловіка, а хтось — правди.

Та того вечора, коли повітря було важким і гарячим, ніби перед грозою, Лія нарешті дозволила собі вийти з кімнати. Вона хотіла просто пройтися до своєї, помити руки, змінити одяг — нічого більше.

Вона йшла вузьким коридором, тримаючи в руках чашку з відваром, коли раптом хтось різко вийшов з-за рогу.
Вона не встигла навіть підняти голову.

— Ой! — вигукнула, врізавшись у когось твердого, мов стіна.

Від удару чашка випала з рук, але, на диво, не розбилася. Вона закотилася під стіну, поки Лія, трохи ошелешена, підводила очі.
Перед нею стояв Джейк.

Він виглядав інакше, ніж зазвичай. Трохи втомлений, але дивно впевнений у собі. Його форма була неакуратно застібнута, волосся безладно падало на чоло. У погляді — щось м’яке, але небезпечне.

— Ти так поспішаєш, що не дивишся, куди йдеш, люба? — його голос був низьким і глухим, ніби він тільки-но повернувся з довгої дороги.

Лія підняла на нього очі — коротко, обережно, але все ж таки подивилася.
— Вибачте, — прошепотіла вона, намагаючись пройти повз.

Та він не відступив.
Навпаки — зробив крок уперед, скоротивши відстань між ними до кількох сантиметрів.

— Немає необхідності вибачатися, дорога, — відповів він із тією ледь помітною усмішкою, яку вона пам’ятала ще з їхньої першої зустрічі.

Його тінь упала на неї, і Лія відчула, як по спині пробіг холодок. Вона не знала, що в ньому більше — грайливості чи небезпеки.
— Ви повернулися раніше, ніж я думала, — тихо сказала вона, щоб лише не мовчати.

— Я теж не планував, — відповів він. — Але без мене там, схоже, впораються. А от тут… — він затримав погляд на ній, — тут є те, чого мені бракувало.

Вона насупилася, не розуміючи.
— Ви про що?

— Про спокій, — збрехав він без тіні вагання. — Про знайомі обличчя.

Лія не вірила ні слову, але відчувала, що сперечатися зараз безглуздо.
Він зробив ще крок. Вона — інстинктивно відступила.
Він нахилив голову трохи набік, ніби вивчаючи її реакцію.

— Злякалася?

— Ви занадто близько, — відповіла вона просто.

Лія дивилась уперед, у вузький темний коридор, який здавався довшим, ніж зазвичай. Її кроки відлунювали об стіни, і кожен відбитий звук нагадував серцебиття — швидке, нервове. Вона подумала лише про одне: як би швидше дістатися до своєї кімнати й замкнути двері.

Вона злегка хмикнула, намагаючись удавати, що все гаразд — ніби її зовсім не бентежить його погляд, що ковзає по спині.
Цей короткий звук, напівіронічний, напівспокійний, став її маленьким щитом. Вона зробила крок уперед, наче підтримуючи його грайливий тон, але водночас демонструючи, що не боїться.

Джейк спостерігав за нею з ледь помітною усмішкою. Його очі звикли бачити покору — а тут була зухвалість, що кидала виклик навіть його терпінню.

— Куди це ти зібралася? — його голос пролунув м’яко, але з тією самою владністю, яку він навчився носити, як одяг.

Він повільно, без поспіху, простягнув руку. Пальці торкнулися її талії — так легко, ніби боявся зламати крихкий кришталь. Але цього дотику вистачило, щоб кров у жилах Лії закипіла.

Вона завмерла лише на мить, ніби не повірила, що він справді це зробив. Потім різко розвернулася — очі спалахнули, і весь її спокій зник.

— У свою кімнату! — різко сказала вона, і голос її зірвався не від страху, а від обурення.

Вона швидко відштовхнула його руку. Рух був упевнений, точний, без вагання. Джейк навіть не встиг отямитися, як вона вже проходила повз нього — пряма, спокійна, з гордо піднятою головою.

Від неї віяло незалежністю, що різала повітря гостріше, ніж будь-яке слово.
Її спідниця злегка торкнулася його коліна, коли вона проходила, і цей ледь відчутний дотик здався йому сильнішим за ляпас.

Двері клацнули.

Звук був глухий, але виразний — такий, що пробивався крізь тишу, як знак. Вона закрила двері, не озирнувшись. Не кинула жодного прощального слова.

Джейк залишився стояти. Деякий час він просто дивився на двері, ніби намагаючись збагнути, що саме сталося. На обличчі не було гніву — лише здивування, змішане з чимось невизначеним.

Його пальці повільно зімкнулися в кулак, немов хотіли втримати те тепло, що щойно вислизнуло. Потім він відкинув голову й тихо засміявся.

— Смілива, — промовив майже пошепки. — Дуже смілива.

Його усмішка стала ширшою, не від злості — від задоволення. Ця дівчина не тікала. Вона не грала в покірність, як інші. Вона вміла зупинити його одним поглядом і роздратувати одним словом.

Він торкнувся місця на талії, де ще кілька секунд тому була її рука.
Це відчуття не зникало.

Вона пахла спокоєм, який дратував. І викликом, який він не збирався ігнорувати.

— У свою кімнату… — повторив він тихо, майже з ніжністю. — Ти ще не знаєш, що я зроблю, аби одного дня ти сама мене покликала.

Джейк відійшов від дверей, не перестаючи посміхатись. У тій усмішці не було злості — лише азарт, наче він отримав нову гру, де правила диктує не він.