Тиша за стінами

Наступний день.

Джейк був із батьком.  Вони обговорювали мирний договір із Лі Хао.  Та й Лі Хао розповідав про справи свої.
Розмова між ними відбувалася спокійно і мирно, як це зазвичай буває між двома розділами мафіозних кланів, коли обидві сторони розуміють, що війна вже нічого не дасть, а виграє лише той, хто зуміє сидіти спокійно, не тиснучи на курок.  На столі між ними стояв чайник із зеленим чаєм — тонкий аромат жасмину заповнював простір, розчиняючи напруження.

Лі Хао сидів рівно, його руки лежали на колінах, обличчя було спокійне, але в очах — холодна обережність.  Його батько колись говорив, що «війни між мафіями не виграють гармати, їх виграє терпіння».  Саме тому сьогодні він виглядав, наче мудрий дипломат, а не колишній вбивця, який володів половиною Шанхаю.

Та Джейк… Джейк слухав, але не чув.
Його думки не раз злітали до того самого вікна на другому поверсі.  Тонка біла фіранка ледь ворушилася від легкого вітру, і хоч він не міг бачити, чи там хтось є, уявляв, що Лія зараз сидить на підлозі, загорнута в ковдру, і спостерігає, як тіні бамбука ковзають по стіні.

Він спробував виглядати зосередженим, киваючи у відповідь на кожне слово Лі Хао, але раз по раз ловив себе на тому, що не пам’ятає жодної цифри, жодної деталі домовленості.
Батько, звісно, це помічав.

— Джейк, — сказав старший чоловік, кинувши на нього короткий, але виразний погляд. — Я думаю, нам варто обговорити питання контролю над північним портом.

Джейк одразу повернувся до теми, зробив ковток чаю і сухо відповів:
— Ми готові поділити його навпіл.

Лі Хао тихо посміхнувся. Його погляд ковзнув між батьком і сином, немов він читав думки обох.
— Ви дуже схожі, — сказав він спокійно. — Та, здається, син має трохи більше… емоцій, ніж батько.

Джейк ледве помітно звів брови.
— Емоції допомагають розуміти людей.

— А іноді — руйнують, — відповів Лі Хао і налив йому ще трохи чаю.
Він зробив паузу, потім підняв погляд і, з легкою іронією в голосі, запитав:
— Він молодий, але неодружений чоловік?

Слова прозвучали майже невимушено, проте в них був підтекст.
Джейк кинув короткий погляд на нього, а потім перевів очі на чашку.

— Так. Я все ще не одружений, — відповів він рівним тоном.

— Цікаво, — усміхнувся Лі Хао. — Я чув, що в Америці чоловіки зараз не поспішають. У нас же навпаки — якщо чоловік після тридцяти ще сам, родина починає хвилюватися.

“А може, й не тільки родина,” — подумав Джейк, відчуваючи, що ці слова були не просто жартом.

Батько, однак, перевів тему, не бажаючи, щоб розмова скочувалася в особисте.
— Головне, щоб усі наші справи залишалися стабільними. Ми приїхали сюди не для весільних тем, а для миру.

— Мир, — повторив Лі Хао, ніби смакуючи це слово. — Дуже рідкісна річ. Його важче втримати, ніж укласти.

Джейк уважно слухав, та все одно його думки тягнулися нагору.
Ще вранці він бачив, як служниця несла їй їжу.  Маленький піднос, тарілка з рисом і трохи фруктів.  І хоча він не мав права підніматися до неї, бажання побачити Лію знову стало майже фізичним болем.

Вона, мабуть, досі зла на нього.  Мабуть, думає, що він поводиться як власник.  І, можливо, має рацію.

Він стиснув долоню, намагаючись не показати, що щось його хвилює.

— Джейк, — батько торкнувся його плеча, — зосередься. Це важливо.

— Так, — коротко відповів він, знову піднявши голову.

Лі Хао вловив напруження між ними й лише ледь усміхнувся.
— Мені подобається, що ви такі різні. Один говорить серцем, інший — холодом.  Гарне поєднання для союзників.

Батько Джейка коротко кивнув.
— Для ворогів — ще краще, — додав тихо.

Після цих слів настала коротка тиша.  Чути було лише, як вітер стукає у бамбукові шибки.

Джейк підвів очі — і знову на мить побачив тінь у вікні на другому поверсі.
Серце стиснулося, але він швидко відвів погляд.

Лі Хао досить хмикає.

— У моєму домі багато гарних дівчат, — мовив він, розливаючи чай у маленькі чашки з порцеляни, на яких зображені журавлі й квітучі сливи. — Від слуг до моїх дружин.

Його голос був легкий, майже жартівливий, але в очах — прихована гордість. Він, здається, любив, коли чужинці помічали його розкіш, навіть якщо ті прикидалися байдужими.

Джейк трохи киває на знак згоди з його словами, але його відповідь виглядає байдужою, ніби він не особливо вражений багатством Лі Хао або жінками в його будинку.

— Дякую, але я не зацікавлений, — тихо відповів він, зберігаючи ту ж холодну ввічливість, яка дратувала навіть власного батька.

Його пальці ледь торкнулися чашки, але він так і не зробив ковток. Погляд Джейка ковзнув убік — ніби в ту саму сторону, де за товстою стіною могла бути вона.

Лі Хао посміхається.

— Не зацікавлений? — перепитав він. — Молодий, сильний чоловік, такий серйозний, немов йому вже шістдесят. Ви, американці, всі такі стримані?

— Ми просто не любимо, коли нам щось нав’язують, — відповів Джейк без жодної зміни тону.

— О, я нічого не нав’язую, — швидко сказав Лі Хао, хоча усмішка не зникла з його обличчя. — Просто ділюся думками.

Він нахилився вперед, наповнюючи чашку Джейка ще трохи, і мовив тихіше, майже довірливо:

— Нещодавно до моєї дружини приїхала племінниця. Вона теж самотня.

Його інтонація змінилася — стала тонкою, м’якою, як оксамит, за яким приховано метал. Було очевидно: він не просто веде розмову про дівчат, він перевіряє Джейка.

Лі Хао знає, що зараз він натискає на слабкі точки.
У цьому домі все було перевіркою — навіть чай, навіть розмова.

Джейк підняв очі від чашки. Його обличчя майже не змінилося, але в глибині погляду промайнула тінь — короткий спалах зацікавленості чи, може, тривоги. Він намагався виглядати байдужим, проте в його голосі з’явилась легка хриплість:

— Мм. Вона гарна?

Лі Хао ледь помітно усміхнувся, мовби саме на цю реакцію й чекав.

— Гарна — це занадто слабке слово, — сказав він. — Вона має риси старої крові. Очі, які не забуваєш. Тиха, чемна, але всередині — вогонь. Я навіть думаю, вона могла б вам сподобатися.