Тиша між словами

Вночі.

Лія лежала на ліжку. Незвично — бо ліжка як такого не було. Просто матрац, подушка, ковдра. На підлозі. Але так у Китаї, здається, звикли. Мінімалізм, зручність і трохи холоду, який пробирав під ребра, коли ковдра сповзала з плечей.

За вікном тихо шумів дощ. Краплі ритмічно стукали по склу, створюючи відчуття спокою, але всередині Лії не було жодного спокою. Вона дивилась у стелю, де слабке світло з вулиці малювало тіні, і думала, що дивно — як швидко все може змінитися. Тиждень тому вона ще стояла поруч із Джейком, сперечалася, дивилася йому прямо в очі. А тепер — за тисячі кілометрів. І навіть повітря здається іншим.

Вона нарешті дістала телефон. Маленький чорний прямокутник, який здавався дверима в інше життя. Екран спалахнув світлом, і Лію майже засліпило після темряви. І одразу — потік повідомлень, десятки сповіщень. Ім’я «Джейк» знову й знову.

Вона ковтнула повітря, ніби після довгого занурення під воду. Її пальці ковзнули по екрану, відкриваючи одне повідомлення за іншим. «Де ти?»... «Я не можу тебе знайти»... «Ти в безпеці?»... «Відповідай хоч щось». І далі, далі. Кожне слово було як нитка, якою він намагався підтягнути її назад у своє життя.

Серце боляче стислося. Вона не знала, як відповісти. Усі ці дні Лія намагалася не думати, не згадувати, не відчувати. Але ось — екран блимає, і відстань між ними звузилася до кількох пікселів.

Останнє повідомлення:
«Ти впевнена, що хочеш зникнути...?»

Лія дивилася на екран кілька хвилин. Пальці завмерли над клавіатурою. Вона не знала, що сказати. Хоча, мабуть, знала. Просто не хотіла визнавати це вголос.

Її серце билося рівно, але холодно. Як годинник, який відмірює час до кінця. Вона видихнула, і нарешті написала:

— Мені здається, між нами нічого не може бути.

Палець вагався перед кнопкою «Надіслати». Але потім вона все ж натиснула. Екран спалахнув, повідомлення полетіло. І одразу — маленька галочка: доставлено.

Кілька секунд тиші. Вона навіть не дихала. І тоді — короткий сигнал. Відповідь прийшла швидко, надто швидко.

«Чому?»

Лія дивиться на це слово. Всередині воно звучить гучніше, ніж будь-який крик. Лише п’ять літер, але стільки відчаю в них, стільки непоставлених питань, які вона боялася чути. Вона знала, що він намагається виглядати спокійним. Джейк завжди вмів тримати себе в руках. Але його стриманість тепер здавалася тонкою плівкою, крізь яку пробивається справжній біль.

Вона набирає відповідь, стирає. Знову набирає — і знову видаляє. Немає правильних слів. Усе, що вона могла б сказати, або ранить його, або збреше. А вона не хотіла ні першого, ні другого.

«Бо так треба» — звучить холодно.
«Бо я не можу» — звучить слабко.
«Бо я боюся» — звучить чесно, але боляче.

Вона врешті не пише нічого. Телефон лежить поруч, миготить у темряві. Дощ за вікном тихо змінюється на мрячку, і тиша стає ще густішою.

Лія перевертається на бік, заплющує очі, але сну немає. Перед нею знову й знову виникають його очі — напружені, втомлені, такі знайомі. Вона пам’ятає, як він дивився на неї того вечора, коли все розсипалося. Пам’ятає, як він намагався щось сказати, а вона відвернулася. Пам’ятає його мовчання — найважче з усього.

Телефон знову блимає.
«Я не розумію. Я щось зробив?»

Лія зітхає. Її пальці мимоволі торкаються екрана. Вона пише:
— Ти нічого не зробив. Просто... я не витримала.

І знову надсилає. Тиша. Потім — ще одне повідомлення від нього:
«Ти втекла від мене, чи від себе?»

Вона не відповідає. Бо він правий. І вона не готова це визнати.

Лія дивиться на це. Вона відчуває його злість навіть крізь екран. Від неї наче віє гарячим повітрям. Але вона все одно зітхає й хмикає, намагаючись розрядити напругу хоча б жартом.

– Якщо я скажу, що мене насильно видали заміж за багату людину, ти мені повіриш?

Посмішка з’являється у неї на обличчі. Вона знає, що це звучить абсурдно, знає, що Джейк не з тих, хто легко сприймає жарти, коли мова йде про неї. Але це — єдиний спосіб зробити ситуацію менш болючою. Хоча б на хвилину. Хоча б на слово.

Вона ще не встигає відпустити телефон з рук, як екран блимає. Відповідь приходить миттєво, без жодних затримок. Він явно сидить у телефоні, не випускаючи його з рук, чекаючи кожного її слова.

«Якщо ти серйозно...» (пауза)
«То цій людині варто негайно бігти.»

Лія завмирає. У цих словах — не просто ревнощі. Не просто гнів. Це — холодна, небезпечна тиша перед бурею. Такий тон вона чула лише один раз — коли він був на межі. Коли його терпіння вже не тримало навіть найтонша нитка.

Остання фраза звучить як обіцянка. Не як погроза — як щось, що він справді готовий зробити. І це змушує її тихо засміятися. Не з іронії, не з насмішки — з розгублення. З того, що навіть зараз, на такій відстані, він усе ще може її налякати і водночас змусити серце битися швидше.

Вона стиха хихикає, але швидко видихає, щоб заспокоїтися.

– Не шукай мене, гаразд? Я дуже далеко.

Вона пише це, видаляє, пише знову. Потім натискає «надіслати». І завмирає. Екран блимнув, сповіщаючи про доставку. Потім — тиша. Лише миготливе світло екрану й м’який шум вулиці за вікном.

Довге мовчання. Джейк мовчить. Вона навіть уявляє його — як він сидить, нахилившись до телефону, стискає кулаки, проводить долонею по обличчю. Його погляд холодний, але всередині — вибух. Йому важко прийняти це. Вона це знає. Він завжди все контролював, навіть коли здавалося, що ні. А тепер він втрачає контроль над нею — вперше. І це для нього гірше за будь-який біль.

Його пальці, мабуть, тремтять над клавіатурою. Він друкує, стирає, знову друкує. Вона уявляє, як його щелепа напружена, як очі холодні й темні, як він мовчки прокручує у голові сотні слів, які не може вимовити. І лише після довгої паузи на екрані з’являється коротке повідомлення.

«Добре. Я не шукатиму тебе. Просто... живи своє життя.»

Три крапки перед останніми словами — мов удар ножем. Вона майже чує, як він вимовляє це вголос, повільно, стискаючи щелепу, намагаючись не видати емоцій. Але навіть через текст видно, як це болить. Йому, їй — обом.