Золота клітка

Якщо говорити про тітку Лії — вона друга дружина мафіозі. Його звали Лі Хао. Тітонька вийшла заміж не по своїй волі: батько Лії, її брат, колись мав гроші, вплив, і саме через це Сакура стала розмінною монетою в чиїйсь угоді. Тепер вона жила в розкоші, яку ненавиділа, й носила просте, ніжне ім’я, що не пасувало її долі. Вона виглядала так легко, ніби створена з туману й ранкових квітів, але в її очах завжди ховалася тінь.

Лія сиділа з нею в її кімнаті. Сонце освітлювало всі риси обличчя тітки, немов підкреслювало її крихкість. Шовкові штори ледь рухалися від вітру, а тонкі смужки світла падали на дерев’яну підлогу. Усе навколо пахло зеленим чаєм і пелюстками жасмину. Це був окремий світ — тихий, витончений, але дивно сумний.

Сонячне світло м’яко ллється через тонкі шовкові штори, огортаючи кімнату тітки Сакури в золотистому сяйві. На низькому столику димиться чашка зеленого чаю, а Лі Хао десь далеко, поглинений своїми справами. Світ тут здається крихким... майже несправжнім. Лише дзвін вітру в дзвіночках за вікном нагадує, що час іще рухається.

— Племіннице, — тихо сказала Сакура, поправляючи складки свого кімоно, — ти знаєш, що таке жити в золотій клітці?

Лія замислилася. Вона подивилася на тітку — її плечі здавалися тендітними, але в них відчувалася дивна сила. Вона не одразу відповіла, лише легенько стискаючи чашку в руках.

— Самого почуття не знаю, — сказала вона нарешті. — Але один хлопець… хотів, щоб я була в ній.

Тітка підняла погляд. Її очі спалахнули коротким цікавим вогником, і Лії здалося, що вона вперше за довгий час посміхнулася. Але усмішка швидко згасла.

— І що ти зробила? — спитала вона, нахилившись трохи ближче.

— Втекла, — відповіла Лія просто.

Між ними на мить зависла тиша. Тітка відклала чашку, її пальці легко торкнулися краю столика, а потім переплелися — білою, крихкою павутиною рухів.

— Ти ще можеш бігти, — промовила Сакура майже пошепки. — А я — ні.

Лія знизала плечима, але в очах блиснув виклик.

— Тітко, а чому б вам не втекти від чоловіка?

Сакура тихо хмикнула. Це був не сміх, радше зітхання у формі звуку. Вона виглядала задумливою, її пальці повільно перебирали складки кімоно. Вона мовчала кілька секунд, ніби зважуючи, чи варто відкривати правду навіть власній крові.

— Це складно, дорога... Дуже складно, — нарешті сказала вона. — Коли тебе тримають не ланцюги, а страх. Коли кожен крок може стати останнім. Коли твої прикраси важчі за кайдани.

Лія слухала, затамувавши подих. Їй здавалося, що кімната навколо стискається, стає меншою, а повітря густіє. Вона вперше зрозуміла, що тітчина краса — це маска. Тонка, вишукана, але холодна, як фарфор. А всередині — тріщини, яких не видно нікому.

— Але ж ви не належите йому, — заперечила Лія. — Ви людина, не трофей.

— У цьому домі — я все, що він захоче, щоб я була, — тихо відповіла Сакура. — Тут не запитують, ким ти є. Тебе просто ставлять на місце.

Лія відчула, як у грудях з’являється щось схоже на лють. Вона не знала, проти кого саме — проти Лі Хао, світу чи самої долі. Але в ту мить вона пообіцяла собі: ніколи не дозволить, щоб хтось замкнув її так само.

Вона встала, обійшла тітку і тихо опустила руки на її плечі.

— Якщо колись вирішите втекти, — сказала вона серйозно, — я допоможу.

Сакура підняла голову, її очі на мить засяяли. Вона посміхнулася сумно, як усміхаються ті, хто вже не вірить у порятунок.

— Може, колись, — прошепотіла вона. — Коли вітер подме з півночі.

Лія спочатку не розуміла, що саме її насторожило. Рух тітки, обережний, невластивий їй, погляд, який став м’якшим, ніж зазвичай. Але коли її очі випадково зупинилися на тонкій тканині кімоно, де під поясом виднівся легкий округлий силует — серце Лії різко стиснулося.

— Тітко! — вигукнула вона, підводячись, — ваш живіт! Ви вагітна?

Слова вирвалися самі, голос луною розбив тишу кімнати. Дзвіночки за вікном ще кілька секунд тремтіли, немов від її голосу. Сакура підняла погляд. На мить у її очах блиснуло щось між страхом і соромом. Потім вона швидко опустила голову, торкнувшись тонкою долонею свого живота, ніби намагалась прикрити його від усього світу.

Вона кивнула — ледь помітно, як роблять ті, хто боїться навіть власного зізнання.

— Так... — прошепотіла вона. Голос її був тихим, майже невагомим. — Так, Ліє. Але ніхто не повинен знати.

Лія застигла. Здивування змінилося тривогою. Усе в ній закричало: “Це має бути доброю новиною!” — але вираз обличчя Сакури сказав їй інше. Вона виглядала не як жінка, що носить дитину, а як полонянка, що ховає таємницю, здатну зруйнувати її життя.

— Ваш чоловік знає? — обережно запитала Лія, сідаючи навпроти.

Сакура похитала головою. Рука все ще лежала на животі — ніби вона намагалася захистити когось усередині себе від холодного світу.

— Ні... — ледь чутно мовила вона. — Він ще не знає. І не повинен.

Лія відчула, як усередині піднімається хвиля холодного жаху. Вона не могла зрозуміти, чому вагітність — це щось небезпечне. Але очі тітки, наповнені страхом, говорили без слів.

— Але чому? — Лія схилила голову набік. — Він… він не зрадіє?

Сакура гірко посміхнулася. Посмішка вийшла сумною, мов тріщина на порцеляновій масці.

— Якщо б дитина була його — можливо.

Лія спершу не зрозуміла. Потім її погляд розширився, а дихання збилося.

— Ви… ви хочете сказати…

Сакура приклала палець до губ, урвавши її фразу. Очі її блищали, як натягнута нитка сліз, готових зірватися будь-якої миті.

— Тихше. Не кажи нічого. Навіть стіни мають вуха.

Вона обережно встала, підійшла до вікна і відсунула штору — світло впало на її профіль. Ніжний, спокійний, але зламаний. Сакура дивилася в сад, де бамбукові стебла колихалися від вітру, немов схиляючись перед кимось невидимим. Її тінь лежала на підлозі, поруч із Лією, довга і тремка, як шрам.

— Я не хотіла цього, — тихо промовила вона, не повертаючись. — Але коли тебе позбавляють права обирати, серце все одно шукає тепло. Навіть якщо це злочин.