Під китайським небом

Минув тиждень. Потім ще один.
Джейк не міг знайти Лію. Вона просто зникла — ні дзвінків, ні слідів, ні свідків. Ніхто не знав, куди вона поділася, наче розчинилася в повітрі.
Він перевіряв усе: друзів, колег, лікарні, навіть заїжджав у ті місця, де вони колись були разом. Марно.
Здавалося, ніби світ змовився проти нього — він бачив її обличчя у кожній перехожій, чув її голос у шумі натовпу, але коли обертався — там нікого не було.

Батько спробував відвернути його від цього болісного пошуку.
— Ти не можеш усе життя ганятися за тінню, Джейку, — сказав він одного ранку, стоячи біля чорного автомобіля. — Полетімо до матері. Вона хоче тебе бачити. І я маю зустріч у Пекіні.
Джейк неохоче погодився. Усередині все противилось — як можна їхати, коли Лія десь там, можливо, потребує його? Але він бачив, як батько старіє, бачив у його погляді втому, і тому просто кивнув.

Так він опинився під китайським небом — серед неонових вивісок, шуму, ароматів, що змішувалися у п’янкому повітрі великого міста.
Мати зустріла його тепло, як завжди. Її будинок був сповнений світла, дзвону фарфорових чашок і безлічі чужих голосів.
Та навіть там, у розмовах, у родинному колі, він був десь далеко — у своїх думках, у спогадах про дівчину, яка дивилась на нього так, ніби знала всі його таємниці.

— Вона не повернеться, — якось тихо сказала мати, наливаючи чай. — Деякі жінки приходять лише для того, щоб залишити слід.
Джейк не відповів. Просто дивився на пару, що здіймалася над чашкою, і думав, як дивно — навіть у цій далекій країні він відчуває її присутність.

---

Лія тим часом уже тиждень була в Китаї.
Вона жила у тітки — жінки, про яку краще не знати забагато.
Тітка була дружиною одного з мафіозі, не єдиною, звісно. Її будинок стояв на пагорбі за містом, охоронці змінювалися кожні кілька годин, а в саду цвіли орхідеї — ідеальні, мов штучні.
Лія намагалася не ставити запитань. Вона знала, що кожне слово може стати зайвим.

Тітка зустріла її з усмішкою, але в погляді був холод — той самий, який буває у людей, що надто добре знають ціну страху.
— Ти залишишся тут, поки не стане безпечно, — сказала вона коротко. — І не виходь нікуди без дозволу.

Лія погодилась. Вона не мала вибору.
Іноді сиділа біля вікна, дивилася на вогні Пекіна вдалині й питала себе — чому серце досі стискається, коли згадує його ім’я.
Вона знала: краще б забути, стерти все до останньої миті. Але пам’ять, мов упертий привид, не йшла.

---

Одного вечора Лія все ж наважилася спуститись у місто.
Їй хотілося побути серед людей, відчути, що вона ще існує.
Вогні, музика, натовп — усе зливалося в суцільну мозаїку. Вона йшла повільно, вдивляючись у незнайомі обличчя, і не помічала, що за кілька кварталів позаду, у тому ж натовпі, йшов Джейк.

Він супроводжував батька на зустріч із якимось впливовим знайомим. Розмова була сухою, офіційною, але Джейк її майже не чув. Його погляд ковзав по перехожих, ніби шукав когось.
І ось мить — лише одна коротка мить — коли йому здалося, що він бачить знайому постать.
Тонкі плечі, рух, схожий на її.
Він навіть зробив крок уперед, але натовп закрив огляд, і все зникло.

Батько обернувся:
— Щось сталося?
— Ні, — відповів Джейк і втиснув руки в кишені. — Просто здалося.

Але серце билося так, ніби він справді бачив її.