Привид у дверях

Через тиждень.

Улюблене свято кожної дитини. Хелловін. День, коли можна отримати цукерки безкоштовно. День, коли навіть дорослі можуть трохи побути дітьми — або ж привидами. Хто як любить.

Лія поверталася додому після роботи. Осіннє повітря пахло гарбузом, корицею й дощем. У вікнах сусідніх будинків миготіли гірлянди з гарбузиками, а двір був повен сміху — діти бігали в костюмах кажанів, відьом і вампірів. Лія посміхнулася — Хелловін завжди здавався їй милим, навіть якщо вона ніколи особливо не святкувала. У руках — пакунок із цукерками. Вона купила їх “на всяк випадок”, якщо прийдуть дітлахи. Насправді — щоб не здаватися повною цинічною дорослою.

Коли Лія зайшла до квартири, на телефоні блиснуло повідомлення від тітоньки: “Приїжджай до мене в Китай. Я скучила за своєю улюбленою племінницею.”

Лія глянула на екран і трохи усміхнулася. Вона любила тітку — ту, що вічно щось планує, запрошує, переживає. Але зараз? Китай здавався іншим всесвітом. Далеко. Занадто далеко від її маленького, хоч і дивного світу, де був Джейк.

Стук у двері перервав її думки. Три коротких, один довгий. Вона автоматично схопила миску з цукерками й пішла до дверей.

— Хто там?
Мовчання.

Лія знизала плечима і відчинила. На порозі стояло… щось біле. Величезне. З вирізаними отворами для очей. Класичний привид із простирадла — тільки дуже високий. Вона одразу помітила знайомі очі під тканиною.

— Джейк?

“Привид” стояв мовчки, потім повільно підняв руку — ніби хотів налякати. І зробив низький, хрипкий голос:
— Бу-у-у, люба…

Лія прикрила рот рукою, щоб не розсміятися. Потім не витримала — і таки розсміялася.

— Ти що, дитина? Навіщо ти одяг костюм?

Джейк, очевидно, не очікував такої реакції. Він розраховував на переляк, на крик, на щось драматичне. Але натомість отримав сміх — дзвінкий і щирий. Він зняв простирадло, оголивши обличчя, і його очі звузилися від удаваної образи.

— Тому що сьогодні Хелловін. І я вирішив пограти трохи.

Лія зітхає.

— Якщо я дам цукерок, ти ж підеш?

Джейк під маскою посміхається. Його плечі трохи сіпаються, ніби він намагається стримати сміх.

— Це залежить від того, скільки ти мені даси цукерок, люба.

Він спокійно заходить у дім, не чекаючи запрошення. Лія закочує очі — от наглість. Вона вирішує принаймні зняти з нього ковдру, щоб припинити цю комедію. Але щойно піднімає її — завмирає.

— Джейк… ти…

Вона різко відступає на крок, очі розширені, щоки червоні. Він стоїть перед нею, у довгому плащі, що явно… погано застебнутий. І, здається, нічого більше під ним немає.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав?!
— А що? Це ж костюм “найстрашніший чоловік року”.

Він робить серйозне обличчя, але очі блищать від стриманого сміху. Лія прикриває лице руками.

— Це не костюм, це злочин проти мого психічного здоров’я!

— Тобі страшно? — з удаваною турботою нахиляється він.
— Ні! Просто… закрийся вже!

Джейк нарешті засміявся — низько, майже беззвучно, і повільно затягує пояс плаща.

— Добре-добре, заспокійся. Хоча я думав, що костюм “таємничий привид без комплексу” буде ефектнішим.
— Ти просто хотів мене довести.
— І мені вдалося.

Лія відвертається, роблячи вигляд, що зайнята пошуком чашок для чаю, але обличчя все ще палає. Джейк підходить ближче, вдаючи, що просто дивиться на гарбуз на підвіконні.

— Ти червонієш, Ліє. Це від люті чи від сорому?
— Від бажання викинути тебе за двері.

— І все ж не робиш цього. Значить, не все так страшно.

Вона кидала на нього сердиті погляди, але він лише стояв, опершись на стіну, усміхаючись так, ніби виграв якусь невидиму гру.

Лія швидко опускає ковдру й відходить від нього на кілька кроків. Її очі великі, щоки палають. Вона мовчить — просто намагається зрозуміти, чи справді бачила те, що, як їй здалося, бачила.

Джейк уважно спостерігає за нею. Його губи викривляються у легкій усмішці, а погляд залишається холодно-веселим — наче він грає роль у власній комедії, де вона не розуміє сценарію.

— Не треба так тікати, люба. Я не кусаюся… поки що.

Він робить ще один крок уперед. Повільно, із тою впевненістю, яка одночасно дратує й лякає. Його голос низький, майже глухий. Лія, не чекаючи, поки він наблизиться, хапає найближчий пакет з цукерками й буквально швиряє йому в груди.

— Ось! На! Бери все й... іди святкуй десь, де тебе не бачать!

Джейк ловить пакет, ледь не розсипаючи половину цукерок по підлозі. Він виглядає так, ніби не може повірити, що його, величезного, небезпечного, щойно вигнали зі словами "бери й іди".

Лія відчиняє двері й майже силою виштовхує його на поріг, навіть не дивлячись у його бік. Її серце б’ється швидко, але вона не збирається показувати це. Вона натискає на двері, шепочучи:

— Дякую, що прийшов! Гарного Хелловіну!

Двері з грюкотом зачиняються прямо перед його обличчям.

Джейк стоїть кілька секунд, у тиші. На ньому — маска, в руках — пакет цукерок. Він повільно моргає, ніби намагається осмислити, що сталося. Потім нахиляє голову й тихо хмикає.

— Ну що ж… цікаве святкування.

Його губи розтягуються в усмішці, повільній, небезпечній, задоволеній. Він відходить від дверей, ступаючи повільно, з тою ж дивною розслабленістю, яку має хижак після полювання.

За дверима — тиша. Лія стоїть, спершися спиною об двері, стискає кулаки. Вона все ще відчуває запах його парфуму й чує, як її власне серце б’ється гучніше, ніж потрібно.

Вона видихає, бурмоче щось на кшталт:
— Божевільний. Просто божевільний.

На вулиці тим часом Джейк підкидає пакет цукерок в руці, ніби це трофей. Вітряне осіннє повітря ледь зачіпає його волосся. Він сміється сам до себе — тихо, коротко, але щиро.

— Вона ще не знає, люба… але тікати від мене — марно.

Він відчиняє дверцята машини, закидає пакет цукерок на сидіння й сідає всередину. Пальці торкаються керма, а усмішка не сходить із його обличчя. В очах — блиск. Не злості, не образи — цікавості. Він виглядає, як людина, що щойно знайшла нову гру.