Пізніше

Після вечері Лія нарешті видихнула. День видався виснажливим, і вона відчула, як тіло важчає, мов після довгого забігу.  Вона пройшлася по кімнаті, ковзнула пальцями по підвіконню — все виглядало занадто ідеально, занадто його. Усе тут пахло ним: від тютюну до дорогої шкіри.

Вона сіла на край ліжка, нахилившись, щоб роззутися, і в ту ж мить помітила — тінь. Величезна, мов стіна, постать у дверному проході.  Лія різко звела очі й завмерла.

Джейк стояв перед нею. Без жилета, без піджака. Лише чорні штани, і сорочка, розстебнута на кілька ґудзиків, трохи обтягує груди. У напівтемряві тканина ледь відблискує, а його постава — спокійна, але небезпечна. Погляд повний тиші, густої, як ніч.

Вона ковтнула.

— Ти... взагалі стукаєш у двері? — запитала Лія, схрещуючи руки, намагаючись приховати напругу.

Джейк не відповів одразу.  Його губи ледве помітно рухнули вбік у щось, схоже на посмішку. Він стояв мовчки кілька секунд, а потім повільно рушив уперед. Його кроки — тихі, важкі, упевнені. Кожен метр, який він долав між ними, ніби стирав простір довкола.

Він зупинився просто перед нею.
Тепер між ними було всього кілька сантиметрів.

Лія підвела погляд. Він був настільки близько, що вона бачила відблиск у його очах — темний, мов ніч за вікном. Їй здалося, що навіть повітря стало густішим. Вона хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Він нахилився трохи нижче, так, що їх розділяло лише дихання. Його голос пролунало низько, хрипко, з легким усміхом у кінці:
— Ти нервуєш, Ліє?

— Я? — вона пирхнула, намагаючись виглядати байдужою. — Та ні. Просто думаю, де я спатиму.

На мить запанувала тиша. Потім на його обличчі повільно розпливлася посмішка. Вона була небезпечна, але водночас до болю спокійна. Хижа, впевнена.  Джейк зробив ще півкроку, і тепер тінь від нього майже повністю накрила її.

— І… де, кажеш? — повторила вона тихіше, але не відводила погляду.

Він нахилив голову, вдихаючи аромат її парфумів — щось ледь солодке, квіткове, надто живе для цього холодного місця.
Кутики його губ трохи сіпнулися.

— Хіба не очевидно? — голос прозвучав глухо, ніби десь ізсередини грудей. — У моєму ліжку...

Пауза. Він дивиться прямо їй у очі, і в цей момент повітря між ними стає небезпечно тонким. Потім — ледь помітний наголос:

— Разом зі мною.

На слові “моєму” він ледь нахиляється ближче, майже торкаючись її. Вона відчуває, як її серце б’ється десь у горлі.  Мозок кричить “відійди”, але тіло чомусь не слухається.

— Сміливий жарт, — нарешті каже вона, зводячи брову. — Але я пас.

Вона підводиться, щоб пройти повз нього, та він робить півкроку вбік — не торкаючись, просто перекриваючи шлях. Його рука повільно ковзає по дерев’яному краю шафи, а очі залишаються на ній.

— Це не жарт.
Тихо, рівно, без усмішки.

Лія насупилась, опустивши плечі. Він справді виглядав як величезний білий ведмідь — потужний, майже незворушний, готовий вирватися з тіні. Але вона не відчула страху. Ні. Жодної краплі.

— Я хочу окрему кімнату, — вимовила вона чітко, не відводячи погляду.

Джейк трохи хмикнув, але його рухи видавали більше внутрішньої боротьби, ніж байдужість. Його пальці стискалися в кулак, майже непомітно тремтячи. Було видно, що він бореться зі своїм бажанням — бажанням схопити її за плечі, притягнути ближче і посадити до себе навколішки просто тут, на підлозі, поки кімната заповнена напівтемрявою.

Він нахмурив брови і повільно похитав головою. Погляд став темнішим, суворішим, але в цьому суворому блиску було щось, що видавало і здивування — здивування її сміливістю. Більшість дівчат відразу б здригнулися від його величі, але Лія? Вона трималася рівно, навіть злегка викликово.

— Ні. В одному ліжку або ніяк, — сказав він тихо, але впевнено. Голос був глухий, низький, із таким відтінком домінування, що Лія ледве стримала посмішку.

Лія зітхнула, ледве помітно скривившись. Вона перевела погляд на ліжко, швидко оцінюючи ситуацію, і без зайвих слів залізла на свою половину. Вона опустила ковдру, обгорнувшись у неї щільніше, наче щит, але в глибині душі відчувала невелику зацікавленість. Так, він був великим, небезпечним і непередбачуваним, але від нього йшла не лише напруга — була якась дивна, ледь помітна ніжність.

— Тоді добраніч! — сказала вона, відкидаючи останній клаптик впертості.

Джейк хмикнув тихо, але в очах промайнуло щось, наче він був трохи здивований — здивований, що вона так легко погодилася. Його брови піднялися, і губи розпливлися в легкій, ледве помітній усмішці. Він перевів погляд на неї, трохи нахилив голову, а потім розслабив плечі і ліг поруч, залишивши між ними деяку дистанцію. Його рухи були неспішними, контрольованими, але навіть у цьому спокої відчувалася сила, що могла зруйнувати все на своєму шляху.

Він дивився на неї через ковдру, мов на загадку, яку варто розгадати. Лія, у свою чергу, спробувала не відводити погляд, не показувати, що серце б’ється швидше, ніж зазвичай. Її руки нервово стиснули ковдру, але вона зберігала зовнішній спокій. Десь глибоко всередині прокинувся легкий тремтячий страх, але він змішався з хвилею цікавої напруги. Вона знала, що він не зробить нічого, що вона не дозволить — але сам факт його присутності був достатньо потужним, щоб змусити тіло реагувати.

— На добраніч, люба… — промовив він нарешті тихо, майже шепотом, і в його голосі звучало щось більше, ніж просто ввічливість. Ледь помітна ніжність, яка контрастувала з його глухим, суворим образом.