Маска нареченої

Лія дивиться у вікно. За тонким склом миготіли вогні міста, мов чужі очі — холодні, пильні, байдужі. Машина рухалася рівно, злегка погойдувалася, а десь попереду, на передньому сидінні, озвався охоронець:

— Бос, на наступному заході треба бути із супутницею. Ви підете?

Лія навіть не поворухнулася. Вона сиділа прямо, дивилася вдалечінь, тримаючи руки на колінах. У її поставі було щось викличне — наче вона не просто пасажир, а чужа людина, випадково потрапила в чужий світ. Джейк не одразу відповів. Він хмикнув, коротко, тихо — і це хмикання змусило охоронця мовчати далі. Потім Джейк перевів погляд на Лію. Світло від ліхтарів пробігало по її обличчю — по серйозному, зосередженому, майже байдужому. Вона навіть не кліпала. І це його дратувало.

— Звичайно, — сухо відповів він нарешті. Його голос був спокійний, але в ньому чулося щось невизначене — ледь відчутний відтінок гри.
Він трохи нахилив голову, розглядаючи її профіль. Тиша між ними була натягнута, як струна, — одна необережна фраза, і вона порветься.

— Адже моя наречена буде присутня, чи не так?

Слова зависли в повітрі. Машина м’яко в’їхала в поворот, а Лія нарешті повільно повернула голову. Її погляд був прямий, холодний. Вона не виглядала здивованою, лише втратила на секунду той спокій, який так любила носити як броню.

— Я? Нізащо. — Сказала вона спокійно, майже м’яко, але кожне слово звучало, як ніж, що врізається в дерево.

Джейк посміхнувся. Він чекав цього. Його пальці злегка постукали по підлокітнику, і він нахилився трохи ближче, не відводячи очей від неї. В його погляді було щось хижо-граційне, те саме, що змушувало людей поруч із ним відчувати або адреналін, або небезпеку — або і те, і інше разом.

— Невже? — повільно промовив він, нахиляючись ближче. — Навіть заради мене, люба? Ця подія досить важлива...
Він зробив коротку паузу, але її мовчання змусило його продовжити.
— Для мого бізнесу, звичайно.

Лія склала руки на грудях. Її погляд став ще твердішим, а брови ледь насупилися.

— Тоді візьми когось зі свого “бізнесу”.
Її голос був тихим, але в ньому звучав виклик. Вона навіть не дивилася на нього, лише спостерігала, як вогні проносяться за вікном, один за одним, немов повторюючи її думки: “Не втручайся. Не грайся.”

Джейк дивився на неї кілька секунд. Потім тихо засміявся — коротко, без радості. Його сміх був схожий на вдих цигаретного диму — різкий і трохи гіркий.

— Не можу, — відповів він просто. — Всі мої “ділові партнери” надто... прагматичні.

Лія хмикає. Вона трохи посміхнулася, але в тій посмішці — виклик. Її очі блиснули коротко, гостро. Вона повільно нахилилася до нього, як кішка, що наближається не з ніжністю, а з цікавістю, оцінюючи здобич.

— З чого ти вирішив, що ти мене хвилюєш? — її голос тихий, але кожне слово лоскоче повітря, ніби вона свідомо дратує його.

Погляд — прямий, зухвалий, і він ловить його. Кілька секунд вони мовчки дивляться одне на одного, аж поки вона не відвертається, так ніби втратила інтерес. Знову погляд у вікно. М’яке світло від ліхтарів пробігає по її обличчю, залишаючи тіні на щоках.

Джейк хмикає у відповідь і відкидається на спинку сидіння. Його рух — розслаблений, але в очах щось змінюється. Погляд стає темнішим, важчим, наче він приховує за ним щось глибше, ніж проста розмова. Руки спокійно лежать на колінах, але пальці напружені. І все ж він посміхається.

— Мила… — вимовляє він рівним тоном, проте в його голосі ледь чутно, як напружується повітря між ними. Він не підвищує голосу, не погрожує прямо, але у кожному складі — щось небезпечне, хижо-спокійне.
— Тобі варто бути обережнішою в словах. Адже ти тепер моя наречена.

Лія повільно повертає голову, її губи розтягуються в іронічній усмішці. Вона пирхає, як від дурниці.

— Наречена? — повторює вона, дивлячись на нього через плече. — У тебе цікаві уявлення про шлюб.

Вона знову відвертається, дивиться у вікно — і раптом завмирає. За склом промайнула знайома вулиця. Її будинок. Вона моргнула, потім різко обернулася до Джейка, нахиляючись уперед.

— Гей! — вигук виривається швидко, гостро, з ноткою паніки.

Джейк повільно повертає голову до неї. Його обличчя — ніби кам’яна маска. Лише одна брова піднімається вгору. Голос спокійний, але в ньому чується невдоволення.

— Що таке? — питає він, не змінюючи інтонації, наче її роздратування — просто фоновий шум.

— Ти проїхав мій будинок! — Лія жестом показує у вікно, її голос стає різкішим. — Зупини машину.

Водій кидає короткий погляд у дзеркало, але Джейк піднімає руку — і той одразу переводить очі на дорогу, не сповільнюючи ходу. Машина впевнено рухається далі, у напрямку, що явно не її. Лія стискає кулаки.

— Джейк! — вона дивиться прямо йому в обличчя. — Я сказала зупини.

Він зітхає. Повільно, втомлено, наче вона його втомила не цим проханням, а самим фактом своєї впертості.

— Це не частина плану, — промовляє він нарешті, повертаючи до неї голову. — Мені потрібно, щоб ти залишилася на ніч у мене. Завтра — захід.

— Що?! — її голос зривається. Вона навіть сміється від абсурду. — Ти серйозно? Я не твоя власність.

Він мовчить. Його очі уважно спостерігають, як вона обурюється, і тільки після кількох секунд він тихо каже:

— Я ж не сказав, що ти власність. Я сказав, що ти — наречена. Тимчасово.

Лія відкидається на спинку сидіння, витріщається у вікно, потім знову на нього.

— Це навіть звучить гірше.
— Залежить, як дивитися, — спокійно відповідає він.

Її губи знову викривляються у посмішку, але цього разу — роздратовану. Вона знову хмикає, намагаючись виглядати спокійно, хоч усередині пульсує гнів.

— Ти знаєш, Джейку, — вона нахиляється ближче, її голос стає тихішим, майже шепотом. — У тебе дивний спосіб запрошувати жінок. Залякуванням, викраденням... що далі? Квітка на лобовому склі, щоб прикрасити в’язницю?

Він засміюється. Несподівано, коротко, але щиро. Його очі спалахують, а потім стають спокійними знову.