Ранковий гість

в той час тільки прокинулася.  Шоста ранку.  Сонна, скуйовджене волосся, заплутані думки.  Вона лежала кілька секунд, намагаючись зрозуміти, чому хтось стукає так рано.  Стук повторився — м’який, але наполегливий.

Вона накинула халат, стискаючи його на грудях, і повільно попрямувала до дверей.  Її босі ступні ледь торкалися холодної підлоги, а серце билося швидше, ніж мало би.

Коли вона відчинила двері, світ наповнився запахом.  Не кави, не дощу — а троянд.  Цілий букет троянд, що закрив півобличчя чоловіка, який їх тримав.

За квітами був Джейк.

Вона здригнулася, притиснувши халат міцніше.  Його вигляд був неочікувано спокійним — легке пальто, темна сорочка, руки в кишенях, а на обличчі — та сама ледь нахабна, майже дитяча усмішка.

— Привіт, люба, — промовив він м’яко, нахиляючи голову, ніби вони знайомі десятки років, а не кілька тижнів, наповнених напругою.

Вона розгублено кліпнула.
— Ви… що ви тут робите о шостій ранку?

— Дозволиш увійти? — він сказав це так спокійно, ніби це було очевидним.

Перш ніж Лія встигла відповісти, він уже пройшов повз неї.

Вона застигла на мить, потім тихо зачинила двері, підозріло глянувши на нього через плече.  Він уже сидів на дивані — розслаблений, задоволений, немов песик, що дочекався господиню з роботи.  На столику перед ним лежали троянди.  Поруч — маленька коробочка, обтягнута темно-синім оксамитом.

Лія напружилася.

— Це що? — її голос був обережний, але з ноткою недовіри.

— Це? — Джейк підняв брови. — Подарунок. Для тебе.

Він покрутив коробочку між пальців, немов це було щось несерйозне, а потім поклав її ближче до неї.

— Може, ти відкриєш?

Лія схрестила руки, все ще стоячи, ніби боялася, що, якщо сяде поруч, втратить контроль над ситуацією.
— Ви знову щось задумали.

Джейк посміхнувся.
— Якщо я щось і задумав, то лише побачити тебе без кави.  Вперше.  — Його погляд ковзнув по її сонному обличчю. — Знаєш, навіть розкуйовджене волосся тобі пасує.

Лія закотила очі.
— Ви з’являєтесь о шостій ранку з трояндами, говорите дивні речі і поводитеся, як у себе вдома.

— Я лише хотів тебе здивувати, — він підвівся, підійшов ближче.  — І, здається, мені вдалося.

Джейк стежить за нею поглядом, виглядає майже спокійно, але в цьому спокої є щось хижакувате.  Його очі рухаються за кожним її жестом — як вона поправляє рукав халата, як обережно сідає на диван, як ковзає поглядом по маленькій оксамитовій коробочці.  Лія відчуває цей погляд, навіть не дивлячись у його бік — він, мов тінь, дихає поруч.

Вона ковтає слину й неохоче тягнеться до коробочки.  Її пальці тремтять, коли вона торкається прохолодного оксамиту.  Вона повільно піднімає кришку — і завмирає.

Там — кільце.

Дуже гарне, тонке, з блиском, що нагадує спокійну воду під сонцем.  Усередині, на білому шовку, золотими літерами — напис:
“Виходь за мене.”

Світ навколо ніби завмирає.  Лія сидить нерухомо, її дихання обривається.  Вона дивиться на напис, не розуміючи, як реагувати.  У вухах дзвенить тиша, і лише стукіт власного серця нагадує, що вона ще тут.

Джейк сидить навпроти, руки складені на колінах, погляд рівний, без жодної посмішки.  Та його очі — живі, повні напруги, що ледь не проривається назовні.

— Так, дорога, — вимовляє він тихо, — це кільце.

Він робить коротку паузу, нахиляє голову трохи набік, і на його губах з’являється м’яка, але дивно напружена усмішка.

— Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

Тиша падає між ними важкою завісою.

Лія дивиться на кільце, потім на нього.  Її погляд тремтить, губи розкриваються, але слів немає.  Потім — різкий рух.  Вона відштовхує коробочку, і та ковзає по столу, падаючи на край.  Кільце котиться блискучою дугою й завмирає на підлозі.

— Ні! — голос виривається з неї несподівано, різко, крикливо.

Відлуння розтинає ранкову тишу.  На мить вона навіть лякається звуку власного голосу.  Потім повільно повертає голову до Джейка, напружено вдихаючи.

Він мовчить.  Сидить рівно.  Лише його очі — темні, бездонні — дивляться прямо в неї.  Без гніву, без подиву.  Але в цьому спокої є щось холодне.  Щось таке, що змушує її плечі тремтіти.

— Джейк… — вона говорить тихо, майже пошепки, — це не… це зовсім не те, що ви повинні робити.

Він повільно підводиться, не відводячи від неї погляду.
— А що я повинен робити, Ліє? — запитує він спокійно, але в голосі чується крижаний відтінок. — Чекати, поки ти зникнеш? Поки я втрачу тебе остаточно?

— Ми навіть не… — вона заминається, намагаючись знайти правильне слово, — ми не разом!

Він посміхається, але ця посмішка не має радості.
— Хіба це важливо? Я знаю, чого хочу.

— А я — ні! — вона зривається з місця, стоїть перед ним, дрібно дихаючи. — Ви знову намагаєтесь контролювати мене! Навіть коли це… — вона киває на кільце, — навіть коли це називаєте “коханням”.

Він робить крок ближче.
— Це не контроль. Це чесність. — Його голос глибокий, тихий, майже ніжний. — Я просто не можу відпустити тебе.

— Вам потрібно навчитися, — її голос ледь не тремтить. — Бо я не ваша річ.

Джейк чекав щось подібне, але все одно його губи ледь викривилися в усмішці.  Він повільно підвівся з дивана, сплів долоні на потилиці, дивився на неї зверху вниз — спокійно, але так, що Лії стало важко дихати.

— Ну-но повтори мені, люба… що тільки що було?

Його голос звучав рівно, але в цьому спокої чулося попередження.  Лія застигла.  Вона бачила, як напружується його щелепа, як блимають темні очі.  Їй здавалося, що зараз станеться щось — гучне, болісне, але натомість…

Він зробив крок ближче.  Лія відступила.  Відстань між ними скоротилась до кількох кроків, і повітря стало важким, мов перед грозою.

— Ви лякаєте мене, — прошепотіла вона.

Він зупинився, його усмішка стала тоншою, холоднішою.
— Лякати тебе? Ні, Ліє. Я просто нагадую тобі, що ти для мене — не випадкова.