Холодна ніч

Двері розчахуються так, що звук лунає стінами, і до кабінету Джейка буквально влітає його підлеглий. Він важко дихає, груди ходять ходором, сорочка прилипла до спини від поту. Але він говорить — хрипло, уривчасто, з тремтінням у голосі:

— Знайшли посла!

Джейк миттєво підводиться. Телефон із його руки падає на стіл, глухо вдаряється об дерев’яну поверхню й ковзає на підлогу. На обличчі Джейка з’являється вираз, який змушує підлеглого трохи відступити. Холодний вогонь спалахує в його очах — без тіні здивування, без запитань. Тільки гнів, який давно чекав нагоди вийти назовні.

— Де?

Помічник ковтає повітря, витирає піт із чола. Руки тремтять, але він продовжує:

— На складі біля пристані. Звичайний кур’єр під виглядом бізнесмена... але в нього в телефоні — листування з італійцями. Каже, що чекає на зустріч із вами.

Джейк повільно тягнеться до шухляди столу, клацає замок. У тиші чути, як метал пістолета зустрічає його долоню. Він не дивиться на зброю — тільки на людину перед собою, мовби вирішує, хто стане наступним. Потім стиха промовляє:

— Приготуйте машину.

Ці слова звучать, як вирок. Помічник киває й вибігає з кабінету, а Джейк ще кілька секунд стоїть нерухомо. Його погляд ковзає до екрана телефона, що блимає на підлозі. Ім’я, яке щойно з’явилося в сповіщенні, змушує куточки його рота сіпнутись. Лія.
Він стискає кулак, піднімає телефон і кладе його на стіл. Глибоко вдихає.

"Потім," — думає він. — "Спочатку — це."

Він різко розвертається, відчиняє двері, і довге чорне пальто майорить за ним, немов тінь. Коридором прокочується відлуння його кроків. Звідусіль з’являються охоронці, мов тіні, підхоплюючи ритм його ходу.

— Скільки людей його тримають? — кидає Джейк через плече.

— Четверо. Двоє з наших уже там.

— Нехай тільки спробує посміхнутися — вибийте зуби.

Він натискає кнопку виклику ліфта. Механізм із металевим стогоном починає рух. Ліфт спускається вниз, і в цей час Джейк стискає руків’я пістолета в кишені пальта. Не від нервів — від люті. Від тієї внутрішньої бурі, що накочується, коли його обманюють. Коли хтось думає, що може торгуватися з ним.

Двері ліфта розчиняються. На стоянці чекає чорна броньована машина. Біля неї — четверо охоронців, ще двоє біля другої машини позаду. Всі озброєні, одягнені у темне, мов сама ніч. Один із них відкриває дверцята, уважно скануючи простір навколо.

Джейк сідає на заднє сидіння, відкидаючи пальто назад. Погляд його спрямований у вікно — темні вулиці, відблиски неону, мокрий асфальт після дощу. Віддзеркалення у склі показує його очі — безжальні, холодні. У голові пульсує одне ім’я. Лія. Її сміх, її голос. Її обличчя, що застрягло в пам’яті, мов нав’язливий сон. Він стискає зуби.

Машина рушає. Потужний двигун реве, колеса зрізають нічну тишу. Позаду — друга машина, де сидять шестеро його людей. Вони мовчать, лише перевіряють зброю, замки клацають у ритмі дороги. Усі знають: коли бос мовчить — краще не дихати.

Один із чоловіків, що сидів попереду, обережно повернув голову до Джейка. Він збирався говорити кілька секунд — як людина, яка сто разів передумала, перш ніж ризикнути. Але цікавість пересилила страх.

— Бос, не рахуйте це як невігластво… але що ви плануєте робити з тією дівчиною, лікарем?

Його голос лунав невпевнено, та з ноткою справжньої зацікавленості. Зрештою, усім давно було цікаво, чому Джейк раптом так прив’язався до неї. Тихої, спокійної, зовсім не з його світу.

Джейк не відповідає одразу. Він повільно відриває погляд від темного вікна.
Салон машини занурюється в напружену тишу — навіть двигун здається тихішим.
Він повільно повертає голову, і його очі зупиняються на тому, хто поставив запитання.
Погляд — крижаний, порожній, без тіні емоцій.

— Вона буде моєю дружиною.

Голос твердий, мов сталь, спокійний — але в кожному слові відчувається небезпека. Ніхто не сміє навіть поворухнутись. Навіть водій завмирає з руками на кермі, не наважуючись глянути у дзеркало заднього виду.

— І якщо ти ще раз дозволиш собі говорити про неї... — продовжує Джейк, нахиляючись трохи вперед, — ти чиститимеш унітази в борделях до кінця своїх днів.

Його голос не підвищується — але від нього стигне кров. Людина, що спитала, миттю блідне, губи тремтять. Він ковтає повітря і відвертається до вікна, ніби розглядає нічні вогні. Джейк знову дивиться у темряву за склом, і в салоні стає чути лише рівний звук мотора.

Машина різко повертає до пристані. Фари освітлюють бетонні контейнери, залізні конструкції й старі крани, що мовчки стирчать у тумані. Повітря просякнуте запахом моря й мастила.
Там, попереду, — склад, де мав бути “гість”. Але щойно авто сповільнюється, Джейк помічає рух.

Гість не один. Біля нього — півтора десятка чоловіків. Італійці. У темних пальтах, зі зброєю під одягом. Сміливі настільки, наскільки дозволяє страх. Вони стоять розкидано, ніби намагаються виглядати розслаблено, але кожен готовий схопитися за пістолет.

Джейк піднімає брову. Йому навіть цікаво. Італійці зазвичай обережні, трусливі. Вони вміють погрожувати, але коли справа доходить до діла — втікають першими. А тут — зібралися всі разом. Очевидно, щось задумали.

Його люди одразу напружуються. Двоє відчиняють дверцята, двоє прикривають ззаду. Усі мовчки, синхронно, наче це не люди, а один механізм. Стволи приховані під пальтами, пальці на спускових гачках.
Джейк виходить із машини. Холодний вітер із моря розвіває поли його пальта, і кожен його крок лунає на бетоні, як постріл.

Він сходить сходами вниз до причалу. Повільно, спокійно. Його хода несе впевненість людини, якій належить кожен метр цієї землі. За ним — троє охоронців, ще кілька лишаються біля машин, формуючи захист. Італійці стежать за кожним рухом.

Джейк зупиняється за кілька метрів. На протилежному боці стоїть чоловік років сорока, у темному костюмі, з тонкою усмішкою, ніби він тут господар. Його обличчя освітлює жовте світло ліхтаря. У кутиках губ — сигарета. Навколо нього — його люди, мов стіна.