Під нічним прицілом

Увечері Лія прийняла душ і, обгорнувшись у рушник, сіла на край ліжка. В кімнаті було тихо — тільки краплі з волосся повільно стікали по плечах, залишаючи на шкірі прохолодні сліди. Вона потягнулася до телефону, щоб перевірити годину, коли екран раптом мигнув новим повідомленням.

Незнайомий номер.
Але вже за першими словами вона все зрозуміла.

"Не вимкнула світло в спальні. Видно з вікна. Спиш?"

Лія застигла.
Пальці, що тримали телефон, здригнулися.
Її серце — короткий, глухий удар у грудях. Потім ще один.

Вона ковтнула повітря, яке раптом стало важким.
Повідомлення було простим, без смайлів, без прикрас — але у ньому відчувалася його фірмова нахабність. Та впевненість, якою він звик командувати світом.

"Чи чекаєш мене?"

На екрані, ледь помітно під текстом, висвітлилася фотографія її будинку. Свіжа. Нічна. Тільки кілька хвилин тому зроблена. З того самого ракурсу, з якого її вікно видно ідеально.

Усе тіло Лії пронизав холод. Вона різко встала, рушник злегка зсунувся, але вона навіть не помітила. Підійшла до вікна і визирнула. Порожньо. Тиша. Темна вулиця, ліхтар блимає. Жодного руху.

— Маніяк, — прошепотіла вона. І вже голосніше: — Я викликаю поліцію.

Вона ледь натиснула першу цифру, коли телефон знову задзеленчав повідомленням.
Відповідь — миттєва. Наче він сидить десь поруч і чекає.

"Кого? Мою кузену, яка чергує в цьому районі? Або дядечка, який очолює відділ?"

Лія відчула, як їй стає зле. У неї пересохло в роті.
Він… знає все. Кожен її крок, кожне можливе рішення.

Телефон знову засвітився.
Нове фото.

Вона стоїть біля вікна.
Зараз. У рушнику.
Точно в тій позі, як щойно дивилась у темряву.

Під фото короткий напис:
"Камера нічного бачення — корисна штука."

Вона опустила телефон. Коліна зрадливо ослабли, і Лія присіла просто на підлогу, ніби все тіло відмовилося слухатися. Її погляд бігав по кімнаті: стіни, вікно, комод, кут — де? Звідки він бачить?

Тиша стала оглушливою. Навіть годинник на стіні, який раніше цокав кожну секунду, зараз ніби затих.

Він десь поруч.

Вона схопила халат, кинулась до вікна і різко смикнула штори. Світло миттю відбилося у склі, і вона на секунду побачила своє бліде обличчя — розширені очі, вологе волосся, страх, що стискає груди.

Телефон завібрував знову.

"Не закривайся від мене, Ліє. Не личить боятися тих, хто тебе охороняє."

Охороняє?
Вона нервово розсміялась. Глухий, надломлений сміх.

— Ти хворий… — прошепотіла.

Повідомлення:

"Можливо. Але саме тому тебе ніхто не зможе образити. Бо перш ніж це станеться — я вже буду поруч."

Її пальці затремтіли так, що телефон випав із рук. Він упав на підлогу й завмер екраном догори, підсвічуючи її обличчя в напівтемряві.
Лія сиділа, не рухаючись, дивлячись на це світло, як на єдине джерело тепла серед холоду, який розтікався тілом.

Вона намагалася думати раціонально. Він просто грає. Провокує. Хоче, щоб я злякалася.
Але щось у його словах було інакшим. У тому холодному, розрахованому тоні не було гри — лише попередження.

Телефон знову спалахнув.

"Загаси світло. І лягай спати. Завтра тебе чекатиме сюрприз."

Без імені. Без підпису.
Але їй не потрібно було здогадуватися.

Лія повільно підійшла до вимикача. Її рука зависла над ним, серце билося десь у горлі.

Вимкнути світло — значить підкоритися. Не вимкнути — значить викликати його.

Вона зробила вдих. Потім ще один. І натиснула.

Кімната занурилась у темряву.
Вулиця за вікном — теж. Лише ліхтар підморгнув востаннє й погас.

І тоді, серед темряви, десь із-за вікна, пролунав тихий звук — короткий, ледь вловимий клац.
Якщо хтось знімав фото.

Лія різко обернулася, але нічого не побачила. Тільки темна пляма власного відображення у склі.

Вона стояла нерухомо ще хвилину, потім відступила, лягла на ліжко й накрилася ковдрою з головою.
Її пальці все ще тремтіли, стискаючи телефон.
На екрані світилась остання фраза:

"Спи, Ліє. Я поряд."

Лія зітхнула. Вона спохмурніла, дивлячись на екран, де вже не блимає жодне нове повідомлення.
"Чого ти хочеш?" — набрала вона швидко, пальці тремтіли.

Відповідь прийшла за кілька секунд.
"Ти знаєш, чого я хочу, люба."

Вона відчула, як напружуються плечі. Ці слова… вони звучали занадто знайомо. Занадто впевнено.
Він ніколи не питав — він просто заявляв.

Телефон знову спалахнув. Не фото — відео.
Короткий фрагмент її кімнати, знятий здалеку. На ньому видно, як вона сидить на ліжку, схопившись за телефон.
Ніяких деталей — лише тінь і рух. Але цього вистачило, щоб по тілу пробіг холод.

Вона підвелася, вдивляючись у темряву за вікном, потім обійшла кімнату, намагаючись знайти бодай щось — камеру, об’єктив, будь-який знак.
Нічого.

Знову дзвінок. Повідомлення.
"Переодягайся. Швидко."

Вона майже крикнула:
— Що?!

Потім зупинилася, стискаючи телефон так сильно, що побіліли пальці. Її розум намагався знайти логіку. Може, це перевірка. Гра. Психологічний тиск.

Вона швидко набрала відповідь.
"Чому ти хочеш, щоб я була твоєю дружиною?"

Довга пауза.
Немає навіть індикатора набору.
Потім — короткий сигнал.

"Бо ти вже давно моя."

У кімнаті стало тихо.
Наче навіть повітря застигло, не наважуючись рухатися.

Вона повільно сіла на ліжко. Розуміла: тікати зараз — безглуздо. Телефон міг бути відстежуваний. Вона спробувала вимкнути його, але екран не реагував — завис.
Лія різко кинула пристрій на ліжко і відступила.

Зі стіни пролунав ледь чутний шум, схожий на потріскування електрики. Вона озирнулась і помітила: червона точка. Маленька. Миготлива.
На карнизі під стелею.

— Ні… — прошепотіла. — Ні, цього не може бути…

Серце билося так сильно, що вона почала задихатися.
Її переслідують. Він реально бачить її.