Захід під покровом ночі

Вечір видався холодним і вітряним. Асфальт блищав після дощу, а неонові вивіски розливали по вулицях червоне й синє світло. Усе місто ніби завмерло в очікуванні чергового нічного дійства — вечірки, де збиратимуться ті, хто давно забув, що таке мораль. Місце, де вирішуються справи, а усмішки коштують більше, ніж життя.

Джейк стояв біля свого чорного Maserati. Він закурив, не поспішаючи, вдихнувши дим і спостерігаючи, як він змішується з парою, що здіймалася від теплого двигуна. У його рухах — спокій хижака. Навіть коли навколо метушилися охоронці та помічники, він залишався центром сили, який не потрібно було ні підтверджувати, ні доводити.

— Пора, — коротко кинув він.
Його помічник, молодий хлопець у темному костюмі, відразу відчинив дверцята авто.
Джейк сів, нахилившись назад у шкіряне сидіння. Мовчав усю дорогу.

Коли вони прибули, охоронці клубу одразу впізнали його. Двері розчинилися, і звуки гучної музики вдарили по вухах. Вогні, люди, сміх, кришталеві келихи, парфуми і дим — усе це змішувалося в один химерний коктейль, від якого слабшали навіть найміцніші.

Він зайшов — і простір змінився.
Пальто обтягувало його широкі плечі, підкреслюючи м’язисту фігуру. Сірий костюм Armani, біла сорочка, тонка краватка — ідеальний баланс між стриманістю й владою. На тлі решти гостей — блискучих, самозакоханих, метушливих — він виглядав наче тінь, що вийшла з легенди. Усі відчули це.

Погляди жінок прилипали до нього, як до магніту. Хтось ковзнув по ньому очима, хтось — відверто розглядав, прикушуючи губу. Навіть ті, хто намагався не показати зацікавлення, зрадницьки зупинялися на секунду довше. Чоловіки, навпаки, кивали йому з повагою — хтось щиро, а хтось через страх.

— Містер Вайт, — з усмішкою привітав його господар заходу, товстий, але вкрай обережний бізнесмен. — Як завжди, пунктуальний.
— І як завжди, не люблю втрачати час, — сухо відповів Джейк, потиснувши руку.

Він пройшов у центр залу, обводячи все коротким, оцінюючим поглядом. Жодного зайвого руху. Кожен крок упевнений, кожен жест — відточений роками. Йому не треба було говорити — присутність робила це за нього.

Підійшла офіціантка — тендітна, з темним волоссям, у короткій сукні.
— Вино? — запитала тихо, опускаючи погляд.
— Віскі, — відповів він коротко, не дивлячись у її бік.

Вона кивнула й швидко зникла. Джейк залишився стояти біля барної стійки. Віддзеркалення в дзеркалі за баром показувало цілу панораму вечора: фальшиві усмішки, розмови, виблискуючі каблучки на пальцях і руки, що ховали ножі за словами.

Його очі ненадовго зупинилися на одній фігурі. Дівчина в червоній сукні.
Не з його кола — занадто спокійна, занадто справжня для цього світу.
Вона сміялася з кимось, але поглядом випадково зустріла його. І на мить — лише мить — її усмішка згасла. Вона відчула, хто перед нею.

— Хто вона? — спитав Джейк, не відводячи погляду.
Помічник нахилився до нього:
— Кажуть, журналістка. Пише про політичні зв’язки великих бізнесменів. Схоже, прийшла сюди не просто розважитися.

Джейк усміхнувся куточком губ.
— Значить, помилилася дверима.

Він узяв келих, який поставила офіціантка, зробив ковток. Густий смак віскі обпалив горло, але думки залишалися холодними.
У цьому місці кожен грав свою роль. Але він — режисер, а не актор.

Жінки навколо хихотіли, намагаючись привернути його увагу, але Джейк дивився лише на одну. Дівчина в червоній сукні більше не сміялася — вона відчувала на собі його погляд. Вона підняла келих, зробила ковток вина і швидко відвернулася.

— Не хвилюйся, пташко, — прошепотів Джейк, не відриваючи очей. — Я не кусаю… без причини.

Він відкинувся назад, випроставши плечі. Його пальці гралися з келихом, а усмішка ставала все спокійнішою й небезпечнішою.
Ніч лише починалася, і Джейк чудово знав — саме сьогодні вона не пройде спокійно.

Такі заходи завжди нагадували Джейку шахову дошку. Кожен рух — продуманий, кожен гість — фігура, яка прагне стати ближчою до короля. І тільки один невірний крок — і тебе знімають з гри.
Він давно зрозумів: тут ніхто не прийшов заради дружби чи радості. Усе — стратегія.
Вітання, усмішки, навіть тости — частина плану.

Жінки тут були, як інструмент у чиїхось руках. Дочки впливових бізнесменів, онучки політиків, коханки сенаторів. Кожна знала, хто він — Джейк Вайт, людина, яку не можна купити, але яку всі прагнуть мати поруч. Для одних він — квиток у безпеку, для інших — шлях до влади.

Вони підходили одна за одною, змінюючи одна одну, мов сцени у виставі.
— Містер Вайт, яка приємна несподіванка! — кокетливо вимовляє брюнетка з родини нафтових магнатів.
— Джейк, я чула, ви займаєтеся благодійністю? Мій батько теж хотів би… — додає інша, торкаючись його руки.
— А мені казали, ви ніколи не танцюєте. Дозвольте спростувати чутки? — усміхається третя, зухвало дивлячись у вічі.

Джейк зберігає ідеальний спокій. Його губи ледь торкаються ввічливої усмішки, але очі залишаються крижаними.
Жінки, наче метелики, пурхали навколо нього, намагаючись привернути увагу своїм ароматом, сміхом, поглядами. Вони кружляли довкола, як у дивному хороводі — кожна прагнула бодай секунди його уваги.
Їм здавалось, що варто лише посміхнутися — і Джейк стане їхнім.

Він же стояв, мов гранітна статуя серед шумного моря гламурного марнославства. Його пальці обережно тримали келих з віскі, пальці час від часу постукували по склу, видаючи невидиму мелодію нетерпіння.

“Всі вони однакові,” — подумав Джейк.
Порожні слова, холодні очі, фальшиві усмішки. Вони хотіли його не як людину, а як символ — статус, вплив, ім’я, що може відчиняти будь-які двері.

Він відвів погляд убік, ніби намагаючись знайти хоч щось справжнє в цьому блиску.
І раптом подумка з’явилася вона.
Лія.

Несподівано. Без запрошення. Без попередження.
Образ, що завжди приходить у найневдаліший момент.
Її очі — ті самі, прямі й чесні, без тіні лестощів. Її голос, який міг звучати холодно, але в ньому завжди була сила.
Вона не намагалася його зачарувати. Не намагалася виграти.
Вона просто — була.