Холодний вогонь

Джейк повернувся до свого особняка.  Перше, що він зробив у своїй спальні, — це зняв сорочку.  Він одразу відчув від неї запах Лії.  І як звір вдихнув.

Джейк стояв посеред кімнати, стискаючи в кулаках дорогу білу сорочку.  Його груди ритмічно здіймалися, а очі блищали дивною сумішшю люті й одержимості.  Він притиснув тканину до обличчя, глибоко вдихаючи ледь помітний аромат її парфумів — щось легке, квіткове, з відтінком медичного антисептика.  Чистота й небезпека в одному вдиху.

— Чорт…
Його голос був хрипкий, низький, майже тваринний.
Сорочка зім’ялася ще сильніше в його руках.

Він зробив крок до стіни й різко вдарив кулаком.  Глухий звук рознісся по кімнаті.  Декілька крихітних шматків штукатурки осипались додолу.

— Вона навіть не знає... наскільки вже належить мені.

Тиша.
Навіть кондиціонер перестав шуміти — чи то здалося.
Тільки важке дихання Джейка заповнювало простір.

Він кинув сорочку на спинку крісла, немов позбувся докору сумління, і впав обличчям у подушки.  Руки несвідомо стискали простирадла — так, ніби це її тіло.
Його пальці зупинилися на тканині, ніби боялися відпустити.

Заплющив очі.
Перед ним — її погляд.
Той самий, коли вона підвела очі на нього, не розуміючи, чи тікати, чи залишитися.
Її тремтіння.  Її голос, який ледь зривався.
Він бачив це знову й знову, поки серце билося так гучно, що в голові стояв гул.

Він не знав, чому саме вона.  Не ідеальна.  Не та, хто б погодилась на нього.  Але, чорт забирай, він відчував її, як власну кров.
Вона була мов тиха отрута — без запаху, без попередження, але така, що проникає глибоко.

“Відпусти…” — промайнула думка.
Він ледь не засміявся.
Відпустити?  Те, чого ніколи не мав?

Джейк перевернувся на спину.  Його очі ковзнули по стелі, потім зупинилися на дзеркалі навпроти.  У відбитті — розпатлане волосся, подряпина на щоці, і тінь від світла, що перетворювала його обличчя на щось між людиною і звіром.

Він повільно піднявся, узяв пляшку віскі з тумбочки, налив у склянку.  Рідина виблискувала янтарем.  Один ковток — і горло обпекло.
Другий — спалив залишки самоконтролю.

— Як же ти мене дістала, — бурмотів він, розмовляючи з тишею. — Маленька, вперта, правильна…
Його губи скривилися. — І така… справжня.

Він підняв сорочку з крісла.
Провів пальцем по коміру.  Маленька пляма — майже непомітна, можливо, від її крему чи парфумів.  Але для нього — доказ.  Вона була тут.  В його просторі.  Торкалася речей, дихала поруч.
Це доводило його до сказу.

«Ти зруйнувала мені голову, Ліє…» — подумки кинув він.
Усередині щось боляче стиснулося.
Йому було б легше, якби вона була як усі.  Якщо б можна було просто наказати — і вона зробила.
Але вона дивилася в очі так, ніби бачила в ньому не монстра, а людину.  І саме це зводило його з розуму.

Джейк кинув склянку в камін.
Скло розлетілося дзвінкими уламками.
Полум’я миготіло, а він сидів, схопившись за голову, намагаючись вигнати її з думок.

Та це було марно.

Кожен вдих — і він відчував її запах.
Кожен подих — і чув, як вона тихо вимовляє його ім’я.
Навіть у темряві він бачив її контури.  Легку тінь, що проходила повз його свідомість і залишала пекучий слід.

Він підвівся, підійшов до вікна.  Знизу сяяли ліхтарі, дощ тонко стукав по склу.
Його долоня ковзнула вниз, залишаючи вологий слід на холодному склі.

— Зараза… — видихнув він тихо. — Ти мені снишся навіть наяву.

У кімнату стукали. Джейк підняв погляд і коротко кивнув, дозволяючи увійти. Це був його помічник.  Джейк повільно сів на край ліжка, взяв цигарку й затягнувся, відчуваючи знайомий спазм у грудях — спазм контролю й нетерпіння.

Помічник, ступаючи всередину, замовк. Він зупинився посеред кімнати, уважно вивчаючи обличчя свого боса. Джейк сидів там, як статуя, лише легкий дим цигарки стелився над його плечима. Очі блищали холодом і напругою одночасно, а губи стискалися, немов у боротьбі з бурею всередині.

Помічник трохи здригається від владного тону боса. Він підійшов ближче, обережно тримаючи в руках важку папку з документами. У його руках була вага відповідальності — але порівняно з вагою того, що тримав Джейк у своїх руках, це було майже нічим.

— Говори, — голос Джейка був тихим, але гострим, як лезо.

Помічник глибоко вдихає, мовби набираючи сміливості, і відкриває папку. Перелічує кілька аркушів, важливих, як серце. Його пальці тремтять, коли він простягає документи Джейку.

— У нас проблеми з італійцями…

Слова летять у кімнату, як холодний вітер. Джейк мовчить, розглядаючи їх, але на його обличчі зникає задумливість. Він хмикає, затягується цигаркою і стискає губи.

— І якого біса їм від нас треба? — промовив він, майже до себе, але з силою, що змушує повітря тремтіти.

Помічник повільно дістає аркуші з папки, розкладає їх перед Джейком на ліжку. Кожен документ мовби тремтів під вагою очей боса. Джейк уважно розглядає цифри, імена, дати. Його очі хмуряться, але холодний блиск не зникає.

— Вони просять зустрічі. Хочуть обговорити питання поставок товару та можливість поділу ринку, — промовив помічник, намагаючись не втратити спокій у голосі.

Джейк ще раз затягується цигаркою. Дим клубочиться в повітрі, змішуючись із запахом Лії, що все ще залишався в кімнаті. Його щелепа стискається. Він відчуває, як у венах пульсує холодний вогонь, який розпалює бажання контролювати, домінувати, показати всім, хто тут господар.

— Вони думають, що ми будемо ділитися? Як би не так… — його голос був глухий, хрипкий від напруги.

Раптом він різко встає. Ліжко скрипить, сигарета падає на попільничку, розчавлюючи тліючий біс. Його очі спалахують холодним вогнем. Він крокує до вікна, стискаючи кулаки, і відчуває, як кров пульсує швидше, а серце б’ється з майже хижою ритмікою.

— Достав мені їх “посла” — живого, — голос Джейка звучить, як вирок. — Нехай побачить, з ким вирішив ділити ринок.