Тепло, що не мало бути

Лія прокинулася від відчуття дивного тепла. Їй було так спокійно, ніби хтось укрив її теплом власного тіла. Але потім… вона почула стукіт. Рівний, глибокий — стукіт серця. Не її.

Вона повільно розплющила очі, ковтнувши повітря, що пахло чоловічим парфумом і чимось ще — небезпечним. Її голова лежала на грудях Джейка. Його рука міцно тримала її за талію, а друге плече було під її щокою.
Секунду вона не розуміла, що відбувається. Потім усе накрило хвилею — пам’ять, шок, усвідомлення.

Вона різко підняла голову — і зустрілася з його поглядом.
Темні, спокійні очі, наповнені теплом і тихим вогнем, дивилися прямо в неї.
Вона розширила очі, серце застрибало десь у грудях, а голос застряг у горлі.

— Доброго ранку, — промовив він майже пошепки. Його голос був хриплим від сну й надто ніжним, щоб налякати.

Вона відчула, як по спині пройшов холодок. Занадто близько. Занадто спокійно для ситуації, коли він, здається, просто… спить у її ліжку.

Лія рвучко спробувала відсторонитися. Але його рука не відпускала. Навпаки — пальці ще міцніше обхопили її талію.
Вона підняла очі й подивилася прямо в нього.

— Відпустіть.
Голос прозвучав твердим, але тихим.

Джейк лише посміхнувся, поглядом ковзаючи по її обличчю, яке ще не встигло сховати розгубленість.

— Ні, — відповів він просто, не кліпаючи.

Вона на мить завмерла, намагаючись зрозуміти — це жарт чи виклик. Але в його очах не було ані тіні гри.
Він повільно притягнув її ближче, і вона відчула, як їхні тіла стикаються.
Тепло його шкіри спалювало, дихання торкалося її шиї, а голос звучав глухо, майже небезпечно:

— Лежи спокійно. Не пручайся.

Її серце вистрибнуло з грудей. Вона вперлася долонями йому в груди, намагаючись створити хоча б якусь відстань між ними.

— Як ви… пробралися в мій дім?! — майже вигукнула вона, ковтаючи повітря, ніби боялася задихнутися.

Він повільно підняв брови, розслаблено лежачи поруч, ніби це найзвичніше місце у світі для нього.
Його усмішка була ледве помітною, але така впевнена, що від неї стало лише гірше.

— Я глава мафії, любов моя, — прошепотів він, нахилившись трохи ближче. — Я можу проникнути куди завгодно. Навіть у твої сни, якщо захочу.

Вона ковтнула повітря, відчуваючи, як її пальці тремтять. Усе це було нереальним — він, його голос, його близькість.
Але її мозок кричав: це ненормально!

— Це порушення меж! — вона спробувала зібратися, стримуючи нервовий тремт. — Ви не маєте права заходити в чужий дім!

Джейк не зрушив ні на сантиметр.
Він дивився на неї, і його усмішка стала ще спокійнішою.
Він підняв руку й легенько торкнувся пасма її волосся, що вибилося з-за вуха.
— Якби я хотів тобі зла, ти б не прокинулася в ліжку, а в готелі з видом на океан… і з браслетом на руці, — промовив він тихо, із ледь помітним сарказмом.

— Чудове порівняння, — відповіла вона, відштовхуючи його руку. — Ви вважаєте це романтичним?

— Я вважаю це чесним, — відповів він серйозно. — Ти мені цікава. Дуже.
Після цих слів у кімнаті повисла тиша.
Лія відчула, як напруга стискає їй груди.

— Ви ненормальний, — видихнула вона.

Він злегка нахилив голову, і його усмішка стала майже теплою.
— Можливо. Але хіба нормальні чоловіки тебе колись цікавили, Ліє?

Її очі спалахнули. Вона знову спробувала вирватися, але його рука не відпускала. Тоді вона різко відштовхнулася, змусивши його ослабити хватку, й відскочила на інший край ліжка.

Джейк лише спостерігав, як вона віддаляється, не намагаючись її зупинити. Його погляд ковзнув по її розпатланому волоссю, по тонкій лінії шиї, і на мить у його очах промайнуло щось хижо-м’яке.

— Ви навіть не розумієте, наскільки небезпечні, — сказала вона, притискаючи до себе ковдру.

— Розумію, — відповів він спокійно. — Але я небезпечний тільки для тих, хто хоче втекти від себе.
— А ви — хто? Мій рятівник?
— Твій кошмар, якщо знову втечеш, — сказав він, усміхаючись уголос, але в голосі не було сміху.

Лія затримала подих. Цей чоловік не погрожував — він просто констатував факт.
Вона підвелася, намагаючись виглядати спокійною, і сказала:
— Заберіться з мого будинку. Зараз же.

Джейк підвівся з ліжка, повільно, ніби спеціально даючи їй час роздивитися його. Сонячне світло ковзнуло по його тілу — рубці на плечах, сліди минулих боїв, м’язи, що напружувалися під шкірою.
Він підійшов ближче, зупинившись за крок від неї.

— Добре. Але пам’ятай, Ліє, — тихо сказав він, нахиляючись до її вуха, — я приходжу лише туди, де мене чекають.
Він глянув на неї востаннє, і пішов, не обертаючись.

Лія стояла, тримаючи ковдру, намагаючись заспокоїти серце.
Воно все ще билося занадто швидко.
Вона зітхнула, потім прошепотіла сама до себе:

— Ідіот... чарівний, небезпечний ідіот.