Тінь бажання

Джейк повернувся до свого особняка пізно ввечері, коли вулиці вже затихли і лише ліхтарі залишали поодинокі плями світла на мокрій бруківці. Увійшовши в простору вітальню, він кинув погляд на порожній камін – тиша всередині будинку відрізнялася від галасливого світу зовні, наче сама тиша очікувала на його думки.

В кімнаті він почав знімати піджак і сорочку, відчуваючи, як м’язи плечей напружуються і розслабляються одночасно. Думки про Лію не давали йому спокою. Вона була викликом, який він не хотів залишати без відповіді.

Скинувши сорочку, Джейк сів на край ліжка, закуривши сигарету. Дим піднімався в повітря, танцюючи біля лампи, яка відкидала м’які тіні на стіни. Його очі були задумливими, і в них світився блиск, який сам він не міг пояснити.

— Чорт... — тихо промовив він, ледве ворушачи губами. — Вона навіть ударила мене... Але яка ж гарна...

Різким рухом здавлює недопалок в попільничці. Лежачи на спині, він заплющує очі, намагаючись відтворити кожну деталь її обличчя. Подушка поруч привертає його увагу. Джейк нахиляється над нею, уявляючи, що вона — Лія, і відчуття стає майже фізичним.

— Лія... Ти будеш моєю... — шепоче він, голос низький, вкрадливий. — Навіть якщо мені доведеться повертатися до тебе знову і знову...

Пальці впиваються в тканину подушки, одночасно ніжно і владно. В кутку кімнати тихо брязкає сервіз — покоївка принесла вечірній чай. Джейк, проте, зовсім не звертає увагу на присутність когось ще в кімнаті: його розум зайнятий тільки Лією.

— Біжи скільки хочеш... — тихо додає він із легкою усмішкою, майже пошепки. — Все одно опинишся у мене на руках.

Він стискає подушку ще сильніше, відчуваючи її текстуру, уявляючи дотик ніжної шкіри дівчини. Вдихає м’який запах парфуму, який пам’ятає з їхньої зустрічі. Тіло наче тремтить від очікування, від потреби, яку не можна вгамувати словами.

— Чорт... — бурмоче він сам до себе, серце калатає швидше. — Я надто далеко зайшов... Вона ще навіть не сказала «так»... Мало того, мене вдарила...

Різко відкидає подушку від себе, сідає на край ліжка, прикриває обличчя руками. Дихання переривисте. В голові крутяться образи: її сміх, той раптовий удар, її погляд, який він не може забути. Джейк відчуває, що контроль над собою слабшає, а бажання стає сильнішим за будь-який страх чи сумнів.

Він сидить так кілька хвилин, слухаючи лише власний пульс і тихий шелест вітру за вікном. Потім піднімає голову і дивиться на лампу, на кімнату, на порожню подушку. І в її тіні промовляє ще раз, вже більш рішуче:

— Ти будеш моєю... рано чи пізно.

Скрип половини підлоги під ногами змушує його відволіктися, і на мить з’являється відчуття, що світ реальний, а не лише його фантазії. Але мить ця коротка. Знову він нахиляється до подушки, обіймає її, наче Лію, і дозволяє собі ще один шепіт:

— Я повернуся. Знову й знову...