Нічна зміна

Лія сиділа в невеликій кімнаті медсестер, де світло ледь проглядало крізь жалюзі, а тінь від лампи танцювала по стінах. Нічна зміна завжди давалася важче: втома накопичувалася в тілі, очі боліли від постійного напруження, а серце наповнювалося тремтливим очікуванням будь-якого сигналу тривоги. Сьогодні ніч не була винятком. Тишу перервав різкий звук радіо: «Пацієнт у приймальному, вогнепальна рана в плечі. Терміново».

Лія миттєво підскочила. Серце билося, наче дикий птах у клітці. Вона скинула халат на спинку стільця, вхопила рукавички, маску й інструменти. Кожен крок був відточений роками практики: не панікувати, не метушитися, діяти швидко. Медсестри позаду не відставали: одна перевіряла шприци з анестетиком, інша готувала стерильний набір.

Коли Лія увійшла в приймальне, пахло антисептиком і холодною залізною стерильністю. На каталці лежав він. Його обличчя бліде, зморшки від болю на лобі, плечі скуто напругою. Кров ще сочилася крізь пов’язку, залишаючи темні сліди на білому простирадлі. Лія швидко оглянула рану: куля пройшла крізь плече, зачепивши м’язи, але обійшлася без життєво важливих судин.

Вона взяла скальпель у руку, відчуваючи холод металу крізь рукавичку, і почала роботу. Медсестри мовчки допомагали: хтось притримував стерильні тканини, хтось подав інструменти, а хтось стежив за монітором, щоб серцебиття не впало. Лія працювала швидко, точними рухами, наче танець, що відточувався роками. Кожен її рух був спланований: не пошкодити тканину, не пропустити жодної деталі, не допустити інфекції.

Він тихо стогнав, інколи зітхав, а потім вимовив слова, які Лія почула раніше, ніж анестезія встигла повністю його відключити: «Якщо виживу… одружусь на тобі».

Лія хмикнула. Слова пролітали повз, наче порожні повітряні кульки. Вона не відволікалася, не дозволяла собі жодних емоцій, лише продовжувала витягати кулю, виймати її обережно, щоб не травмувати тканини ще більше. Її серце не тремтіло від романтики чи піднесення — лише від концентрації. Кожна секунда була на вагу життя.

Рука її не тремтіла, хоч у голові прокручувалися всі можливі ускладнення. «Не можна допустити кровотечі, не можна, щоб рана інфікувалася», — думала вона, одночасно слідкуючи за його пульсом. Його очі злегка злипалися від болю та наркотиків, але він ще намагався посміхнутися, хоч усі рухи видавали слабкість.

Момент за моментом, Лія витягала кулю, обережно обробляла рану антисептиком, накладала шви. Кожен шов був рівним, міцним, і вона відчувала, як напруга поступово спадає, хоча робота ще не закінчена. Медсестри мовчки виконували свої завдання, уважно слідкуючи за її рухами.

Коли операція завершилася, вона відкинулася на спинку стільця, знімаючи рукавички. Погляд її впав на нього: він ще дихав важко, але стабільно. Від його слів не залишилося нічого, окрім легкого глузливого хмикання в серці Лії. Вона ніколи не сприймала порожні обіцянки, особливо ті, що лунали в умовах болю та страху.

В кімнаті залишалася тиша, порушувана лише тихим шумом монітора і сплесками адреналіну, який ще довго не хотів покидати її тіло. Лія відчула втому, яка опустилася на плечі, але також і задоволення від того, що врятувала життя. І хоч слова «одружусь на тобі» ще бовталися у повітрі, для неї вони були просто звуком, що нічого не змінює.

Пройшов рівно тиждень після тієї нічної зміни, коли Лія витягала кулю з плеча пацієнта. Вона навіть не уявляла, що спокійна вечірня рутина може раптово перетворитися на сцену з кіно. Того вечора Лія вирішила приготувати собі просту вечерю: на плиті тихо булькало овочеве рагу, на краю столу чекала миска свіжого салату, а поруч лежав ніж, який вона обережно погойдала в руках, розрізаючи моркву. Повітря в квартирі пахло часником і олією, створюючи відчуття затишку, яке контрастувало з темрявою за вікном.

Раптом вона почула якийсь дивний звук із двору. Спочатку він здавався віддаленим, але потім набрав чітких обрисів — низький гуркіт двигунів, шурхіт взуття по гравію, легке дзеленчання металу. Лія підняла погляд від плити і подивилася у вікно. За склом стояло кілька чорних дорогих автомобілів. Їхні лакировані корпуси відбивали світло ліхтарів, і тінь від них розтягнулася по асфальту. Серце Лії трохи стиснулося, але вона вирішила, що, мабуть, це просто сусіди або якісь службові машини. Вона повернулася до рагу, помішуючи його, намагаючись не надавати значення дивним передчуттям.

Раптово двері її квартири різко впали, відчинилися так, що повітря хвилею пройшло через кімнату, і відразу ж зайшло кілька чоловіків у чорному: високі, мускулисті, з обличчями, які приховували темні окуляри навіть у приміщенні, наче їм не бракувало впевненості, щоб проникнути в будь-яке життя, і жодного страху перед звичайною людиною. Вони рухалися з точністю хижаків, і навіть легкий шум від плити або ніж у руці Лії не зупинив їхнього напору.

Серед них зупинився він. Джейк. Білий ведмідь. Величезний чоловік, який наче з’явився зі світу, де страх і влада були звичними супутниками. Його плечі майже торкалися дверної коробки, а погляд був спрямований прямо на Лію, ніби він бачив її наскрізь. У руках він тримав букет троянд — яскравих, червоних, що різко контрастували з його суворою зовнішністю і чорним костюмом.

Лія завмерла. Ложка в її руці зависла в повітрі, розчиняючись у секундній тиші, коли серце б’ється, мов барабан. Кожна м’яз її обличчя напружилася, а думки закрутилися в хаотичному танку: «Це… він? Тут? З букетом?» Вона не могла повірити власним очам. Його величезне тіло стояло прямо перед нею, а троянди здавалися сміливою, майже абсурдною заявою: він тут, він прийшов, і це не просто випадковість.

Чоловіки в чорному зупинилися по боках, створюючи своєрідний коридор навколо Джейка. Вони мовчали, але їхня присутність нагадувала про те, що він не той, кого можна ігнорувати. І хоча Лія намагалася зібратися, її тіло відмовлялося слухатися: руки тремтіли, серце шалено калатало, а погляд не відводився від його обличчя.

Джейк зробив крок уперед, і її світ зупинився на мить. Він нахилився трохи, наче наближаючись, але водночас залишаючись неприступним. Букет троянд у його руках здавався одночасно загрозливим і ніжним символом. Він не посміхався, але його очі блищали якимось непрогнозованим вогнем. Лія відчула, як в її грудях змішуються страх, здивування і дивна цікавість.