Розділ 10 Свобода/ Chapter 10 Freedom

Тільки пізнавши істину буття 

Можна по-справжньому насолодитися життям

Хоча, хто зна:

Скільки разів вона відкривалася людям?

Можливо завжди, а можливо і ніколи

author

Our days Tanatos / Наші дні Танатос

Я існую не одне тисячоліття. 

Я правлю цим землями.

Я тут закон та влада. 

Я стою перед цим зрадниками, і мені вперше в житті хочеться розірвати власну душу. Звільнити її від мук цього світу. Звільнити себе від мук без найкращої частини мого існування. 

Вони вкрали її тіло. 

Вони повернули її душу всесвіту.

Вони повернули її душу, в безкінечний потік між світами.

Вони зрадили мене.

- Танатосе, я ж твій брат. Я не міг вчинити по іншому. Ти не можеш порушувати баланс всесвіту. Адже він вже збився, всесвіт повернув цій дівчині життя, навіть без її тіла. Всесвіт би не вибачив тобі такої помилки. Я не міг втратити тебе. Я не міг дивитися на це. Я не міг втратити брата. - говорив Льюїс. 

Та я не чув його.

Я пропалював поглядом того, кому довірив оберігати те цінне, що в мене було. 

Я пропалював поглядом Люка.

Я пропалював поглядом свого друга.

Я пропалював поглядом зрадника. 

- Вона мучилася поруч з тобою. Ти калічив її невинну душу. Вважаючи що маєш на неї право. Це б не обійшлося без втручання. Я не міг вчинити по іншому. Брате. - знову заговорив Льюїс.

- Ти більше не брат мені. - кинув наостанок я, і зник. 

Розчинився у повітрі. Як і завжди роблю це.

Я був спустошений.

Вперше за тисячоліття, я привязався до когось.

Вперше за тисячоліття, я не виконував наказу. 

Я існував кілька років, бо існувала вона. 

Існувала Лілія. 

Вона була віддзеркалення самого мене. 

Якщо я зло, то вона добро. 

Якщо я погане, то вона хороше. 

Я завдавав їй болю…

Я калічив її душу…

Я так бажав її…

Я так бажав її для себе…

А тепер Вона стала плином часу, частиною всесвіту. І загубилася в ньому.

Як тебе знайти?

Як тебе повернути? 

Вона розчинилась просто на моїх руках. Стала прозорою примарою, і зрештою згустком світла.

Я розчленовував душі, для вічного упокоєння.

Я виносив найтяжчі вироки покарання, за гріхи тисячі душ.

Та я не зміг впоратися з маленьким згустком світла, що потрапив в мої темні тенета. 

Я повинен її віднайти…

Я повинен її повернути…

Our days Luk / Наші дні Люк

- Він знайде її? - тихо запитав Люк у Льюїса.

Вони стояли біля свіжих могил та дивилися на ту яка була ще недавно не порожньою.

Вони дивилися на могилу в якій її тіла немає.

Тут лежало тіло душі, яка стала помикою системи.

Тут лежало тіло дівчини, яка була відмічена самою смертю.

Тут лежало тіло дівчини, що навічно заполонила скамяніле серце Танатоса.

Тут лежала Вона, срібноволоса дівчина з чистою душею. 

- Ні. Він ніколи не зможе її знайти. Її душа повинна переродитися, та віднайти власний шлях. Він би погубив її. І навічно прив'язав до себе. - мовив Льюїс.

- Він страждатиме. - допустив Люк.

- Так. Та це на благо йому самому. Він думає що може безкарно забирати душі собі. Наче вони щось матеріальне. Ми тут щоб служити вічному балансу між темрявою і світлом. Після неї система зібється, ми стрикнемося ще не з однією помилкою. І хто зна, які це наслідки приведе в світ живих, та світ вічного потоку душ. - відповів Льюїс. - Час забиратися звідси. - додав. 

Люк ще кілька хвилин дивився на свіжу вириту землю, і теж пішов. 

Він знав що назавжди, на задвірках його душі залишиться образ срібноволосої дівчини, з чистою душею. Він знав що жертва принесена ним зараз, відновить баланс у всесвіті.

Та ніхто не знав, що йому теж боліло - більше не зустріти її сірих очей.