Розділ 9 Зрада/ Chapter 9 Treason

Ти нічого невзмозі виправити

Коли механізм відліку часу вже запущено

author

Наш час. Яма/ Our time. Pit

Ми повернулися до ями.

Знову.

Моє тіло зміцнило. Рани повільно загоїлися. І існувати ставало легше.

Але душевні рани. Здавалося, не загоїться ніколи.

- Ти можеш повернутися в свою кімнату. - сказав Володар, коли ми прибули в тронний зал. 

Все навколо було, тусклим та темним. 

Сирість, та запах гнилі знову вдарили в ніс.

Я вже і забула як тут пахне, а навколо вічний морок.

Невже це і є моя вічність? Невже це і є моє існування?

- Або можеш повернутися в кімнату відведену тобі на початку. - продовжив Він.

- Гаразд. - тихо відповіла я.

“Яка кімната Лілі?” - заричав голос Володаря в моїй голові.

“Перша.”- відповіла я.

Він знав про яку саме кімнату я говорю.

Він бачив мене наскрізь.

Він читав мене, навіть не заглядаючи всередину моєї голови.

Він знав мене.

А я Його ні.

“Впевнена?”- запитав.

- Так. - відповіла я.

Так і не підвівши на Нього погляд.

Я уникала Його. 

Я боялася Його. 

Я не довіряла Йому.

Більше ні.

- Відведи її в кімнату номер сто три. - наказав Володар одному з шишиг.

Мене забрали з очей Володаря темряви та душ, швидко. 

Шишиг спішив виконати наказ, і поволік мене в сторону лабіринту.

Я вже і забула як тут темно.

І який тут стояв сморід.

- Не довго ж ди протрималася в фаворитках Володаря. - завів шишиг що мене супроводжував. - Я знав що Володар відвернеться від тебе. - додав підводячи мене ближче до одного з розгалужень лабіринту. - Твій новий дім.

Я повернула голову в сторону в яку показав шишиг, і побачила свою стару кімнату.

Очі вже звикли до темряви, тому я відразу її впізнала.

Хоча звідки мені знати. Можливо вони всі однакові. Я ж не була більше нівякій з інших.

Шишиг штовхнув мене всередину, і я боляче вдарилася об ліжко що стояло найближче. 

- Облаштовується пані. - заржав шишиг, і зникнув.

Я продовжила стояти біля ліжка, доки хтось не гукнув мене. 

- Привіт. Я Ліза. - почувся голос збоку.

- Я Лі. - відповіла я.

- Можеш примоститися поряд. Тут вільно. - показала вона на ліжко навпроти неї. 

І я швидко вилізла на нього.

Дівчинка була геть юною. Мені стало цікаво чому вона тут. Який гріх вона вчинила щоб потрапити в сам тартар. 

- Самогубство. - тихо відповіла вона. 

- Що? - нерозуміючи перепитала я.

- Самогубство - причина через яку я тут. - пояснила вона.

На хвилину здалося що вона прочитала мої думки. Тому і втупилася поглядом в неї.

- Мені здалося що тебе цікавило це. - просто відповіла вона.

- Вибач. - сказала я.

- Ні, все гаразд. Я не приховую це. Я вчинила тяжкий гріх, і заслужено відбуваю своє покарання. - сказала Ліза. - Я закохалася. - продовжила через деякий час. - Але він обрав не мене, він скористався мною, та викинув як непотрібну, зіпсовану ляльку. А через місяць одружився з іншою. Я не витримала тої ганьби, що розійшлася про мене селом, і тому пішла до річки, та втопилася. - розповіла дівчина. 

- Мені шкода.- щиро відповіла я.

- Мабуть лиш тобі одній, у цьому місці. - сумно відповіла дівчина. - Ми бачили що з тобою зробив Володар. - тихо додала. - Нам шкода тебе. Твоє місце не тут. - додала.

- Нам?- перепитала я.

- Іншим душам. Тим хто на твоєму боці. - пояснила вона.

Наступила тиха. 

Мене тут підтримують душі покарані за гріхи, приречені на відбування терміну покарання в чистилищі? Я точно в ямі? Чи це можливо інше місце?

Ще кілька місяців тому душі волали кількість ударів, якими карав мене Володар. А тепер підтримують мене?

Це здавалося неможливим. 

Нереальним.

Це походило на брехню.

- Ти не повинна тут бути. - знову сказала вона. - Ти покарана нізащо. Це не справедливо. - додала.

- Ліза. - крикнув голос збоку.

Шишиг заскочив в кімнату дуже швидко, ми навіть не встигли опамятатися.

- Володар наказав забрати тебе на відбування покарання, негайно. - мовив шишиг. - Щоб ти менше патякала язиком. - додав він. - Але я теж підтримую тебе, стрібноволоса. - тихо прошепотів він поряд з моїм ліжком. 

З сумом в очах він потягнув Лізу в сторону, здавалося безкінечного, лабіринту.

Моє існування в ямі продовжилося…

Пройшло дня два. Ліза так і не повернулася. Я сиділа в кімнаті сто три, і думала про те коли я востаннє їла та пила. 

Мій розум мутнів. 

Здавалося я ладна віддати все що завгодно за ковток води.

Дихати стало важче.

Скільки людина може прожити без їжі - днів сім, а без води вона  не протягне і трьох. 

Та я не жива. Я давно мертва. Це лише збій системи, те що я дихаю, а моє серце б'ється. 

Я повільно билася в агонії.

Поки не відчула що починаю летіти. 

Моє тіло стало ватою. І здіймалося вгору.

Можливо це всього навсього міраж? Можливо мій розум мутриться, і це все просто гра увя?

Але ставало легко.

- Ніііі. - я почула рев Танатоса, десь дуже близько біля себе. 

Та в той момент вже було надто пізно. 

Я розчиняюся в спокої та гармонії. 

Мені ставало легко. 

Я летіла.

Здавалося навіть мої шрами перестали тягнути, мою понівечену душу. 

Я лечу кудись до світла. До безкінечного потоку енергії.

І зрештою розчиняюся в ній, щоб приєднатися до решти невинних душ…