Розділ 3 Безглузда втеча/ Chapter 3 Senseless escape

І навіть якщо зникає світло

Ти прагнеш запалити його знову

Та коли світло згасає в очах

В тобі не жевріє більше доброта

author

Останнім часом я залишалася в своїй карцерній ямі одна, приходили шишиги і забирали душі на якісь вічно нескінченні роботи. Які були підібрані персонально для них. 

Для мене ж ніякої роботи-покарання не було. А я і не рвалася. Хоч зізнаюся сидіти в одинокій ямі, і думати просебе, це ще та мука, і випробуванння. Особливо враховуючи що ні їжею, ні сном скоротати день ти не можеш. 

Адже ти мертва.

Мертві не сплять.

Мертвим не потрібна їжа.

Але я горіла своїм новим планом, яким навіть подумки ділитися боялася. Я боялася бути почутою і спійманою, тому більше не зачепила цієї теми, навіть подумки. 

В цей день в ямі робота кипіла, я заглянула в лабіринти, навколо ні душі. Навіть настирних шишиг не було видно на горизонті.

Я довго не думала, адже мене засікти могли в будь який момент, будь яка мить могла стати для мене останньою. 

Та я мала вирватися - на поверхню.

Я мала здобути свободу.

Я швидко розібрала своє ліжко, під матрацом якого були дерев'яні перекладини. Повиймала їх, і полізла на остає по рахунку ліжко вгору. 

І коли до виходу з ями залишалося метрів шість, я встромила першу дерев'яну палку, видерлася на неї ногами, і встромила на рівні грудей іншу. 

Хвилювання, ось що я відчувала тоді. 

Цей липкий страх оповив мене повністю. 

Та це неможливо, адже я мертва…

А мертві не повинні відчувати страх.

Я продовжила дертися доти, доки моя рука не торкнулася краю ями, я відсунула метал що закривав її, і видерлася , відштовхуючи власне тіло від дерев'яних паличок, встромлених в земельну стіну, що зробили мені драбину для виходу на поверхню.  

І з полегшенням видихнула коли моє волосся підхопив легкий осінній вітерець. 

Довго насолоджуватись ніжними променями сонця, я не встигла…

- Куди? - закричало щось знизу мого карцеру. - Втеча! Втеча!- продовжили голосити.

Довго не міркуючи, я чимдуж побігла знайомою мені дорогою в сторону річки. Я була переконана, що саме туди мені потрібно. 

Я бігла з усіх ніг, а коли ступила на край річки, заклякла і припала до дороги.  

- Ей.. Ей Марто! - заголосила я, побачивши стару що щось збирала з іншого берега. 

Але вона не чула мене, наче я і не стояла навпроти неї, метрів за п'ять-шість. 

- Вона не почує тебе. - почула я із спини. 

Мені і повертати голови не треба було, щоб знати хто це. 

Сам Володар примчав за мною, із цілою своєю свитою конвою. Вже тоді я знала що подальше моє передування в його володіннях, не здаватиметься мені медом. 

- НЕ знаю як ти уявляла собі цю безрассудну втечу. Попри те що ти вдало приховувала думки від мене. - заговорив Він знову. - Що не аби як здивувало мене. - зізнався. 

- Марто… ну прошу…глянь на мене..- тихо шепотіла я.

Нізвідки здійнявся сильний ураган, і підхопив корзину Марти,в яку та клала зібрані трави, та відкинув її до ріки. Жінка втупилася поглядом у всім ненависну смертоносну річку, і довго довго дивилася на інший берег. 

- Прошу…- не припиняла благати я. 

- Ходімо, ніхто тобі не допоможе. Відтепер будеш під моїм особистим наглядом. - гримнув Танатос, і поволік мене в сторону лісу. 

А я невпинно дивилася як Марта вичікуючи роздивляється мене. Наче і справді могла мене бачити.

- Володарю як накажете покарати дівчисько за непослух? - зашипів збоку Хумус, права рука Танатоса. - Можливо розпечене клеймо? Або можна - удари батогом? Чи можливо…- не замовкав він.

- Заткнись. - гаркнув Тан. - Забирайтеся звідси. 

І всі зникли, наче їх і не було тут. А я байдуже розглядала, перед собою, як вітерець заколисує верхівки дерев.

- Що ти твориш? Ти справді могла подумати що з цього місця можна втекти? - заговорив Тан, шарпнувши мене за лікоть, щоб дивилася йому в очі. 

- А як звідси можна втекти? - запитала я.

- Ніяк, лише забуття у вічності. - серйозно відповів Він.

- То забери мою душу Танатосе! Я хочу у вічність! - крикнула я, і сльози градом полилися з моїх очей. 

Танатос здивовано заморгав. Мабуть не вірячи у все що відбувається зараз. Якщо чесно, я й сама трохи перелякалася.

Перелякалася власний відчуттів. Що накрили мене хвилею.

Це не ілюзія. Почуття повертаються…

Я відчуваю…

- Ти і гадки не маєш про що просиш. - тихо додав Тан. - Я ж від самого початку не хотів тобі нічого поганого вчиняти. - продовжив.

- То чому я тут? Що я роблю з душами що відбувають свій термін покарання за вчинені ними гріхи за життя? Що ж ти хочеш від мене? - невпинно задавала свої запитання, та продовжувала ревіти, як божевільна.

- Щось не так. Ти не повинна відчувати емоцій. Адже ти..- заговорив Тан.

- Мертва! Я знаю. - гаркнула я.

- Ти нічого не знаєш! І тим паче не розумієш. Ти не знаєш на що я пішов заради тебе! Щоб ти залишилася зі мною. - відповів Танатос.

- Ти пішов? На що цікаво? Ммм? Може живеш в сирості, мучишся, споглядаєш кожного дня тортури що проводять над душами твої поплічники? - незамовкала я. - А точно! Це ж твоя робота! Це твоє існування, це твій шлях. Алк НЕ мій! - додала.

- Тебе ніхто не чіпає. Ні до чого не змушує..- продовжив Тай.

- То нащо я тут? Я нагрішила? Якщо так - дай мені покарання. Якщо ні - відпусти мене. - вела далі я.

- Я не відпущу тебе, можеш і не мріяти. Ти змінюєшся я бачу, твої емоції знову повертаються. Та це нічого не змінює! Ти залишаєшся зі мною поки я того хочу. - відрізав Він.

- Та навіщо я тобі? Навіщо мої портрети висять в тронній залі? Чому бавишся зі мною? І захищаєш мене? - запитала я.

- Ніхто з тобою не бавиться! І ніхто тебе не захищає! А зі мною ти залишишся бо така моя воля! - це було все що Він тоді сказав мені.