Розділ 2 Темне підземелля/ Chapter 2 Dark dungeon

- Мені стало відомо, що під час моєї відсутності, декілька жителів мого поселення, вирішили самовільно покинути його території. - проголосив Він. - Чи так це Хумусе? - додав і повернув голову лівіше, де відразу виник маленький горбатий шишиг з величезним носом картоплиною, і довгими щурячими загостреними вухами. 

- Так, ваша Світлосте. - зашипів той, вклоняючись Таєві в ноги. - Ці обірванці спорудили драбину з балок, втикнувши їх у вологу стіну свого карцера, та по черзі  видерлися на зовні. - продовжиш бридкий шишига.

- Спраді? - здивовано потягнув Тан. - І де в цей час перебував їхній наглядач? - додав він.

- Лежав мертвим. - виплюнув один з увязнених, і хижо посміхнувся. 

- Як ти смієш подавати голос, невіглас? - гримнув один з рогатоголових, і з силою вдарив того головою об землю.

- Досить. - проголосив Тан. - Вирок вашому вчинку очевидний. І лиш один. - вів далі він. - Ваші душі помруть без права на переродження.- проголосив Він.

Тронну залу заповнила тиша.

- Це краще ніж помирати кожного дня, тут. - подав голос один з ув'язнених, і втупився поглядом в мене.

- Та як ти ….- підлетів до нього ще один з рогатих наглядачів, але осікся, бо Тан одним поглядом зупинив його.

- Всіх не стулиш, вони повстануть. - продовжив полонений. - А всьому вина ця душа. - показав пальцем на мене. - Ти не маєш на неї права. Ти зло. Ти граєш не за правилами. МИ тут всі приречені віддавати тобі борг за власні гріхи, за вибір який свідомо зробили. - показав на всіх людей що притихли ззаду. - Але ця душа не така. Вона не твоя. - вів далі. 

- Відпусти її. - подав голос ще один з увʼязнених. 

- Ти смієш наказувати Володарю темряви та душ? Ти, грішний невіглас. - вдарив того рогатоголовий наглядач. 

- Боюся, ви всі моя власність. І лиш мені вирішувати кому тут місце а кому ні. - відповів Тан, і махнув рукою.

Шишиги підняли вгору ув'язнених та прикували їхні кайдани до стелі. Всі пятеро вини звисали тілами вниз. Рогатоголові з силою тягнули їхні нижні кайдани, ти самим розтягуючи їхні тіла. Тіла увʼязнених почали розчленовуватися в чотири різних сторони. 

Залу заполонив дикий крик болю.

Всі присутні притихли, і боялися піднімати погляди. 

Час завмер.

“НІ”- прозвучало в моїй голові, коли я вже збиралася рушити в сторону ув'язнених, маючи намір припинити їхню муку.

- Зупиніть це. - крикнула я.  

Крик полонених припинився, зникли всі звуки, навіть найдрібніший шелест. Всі погляди були прикуті лиш до мене. 

“Не смій наказувати Мені в моїх володіннях!” - гаркнув Він в моїй голові.

“А ти не смій таке робити з невинними людьми!” - відповіла в тон Йому. 

Його погляд обпалював мої кістки, здається я перестала дихати. 

“Ти мертва! Не доходить! Ти не можеш дихати! Ти не маєш відчуттів і почуттів! Все що в тебе є це мислення і залишкові рефлекси, які теж скоро зникнуть.” - вів Він.

“Чому я тут? Чому цей чоловік сказ..” - не встигла відповісти я, як Тан перебив мене: “Бо ти моя! Ти обіцяна мені за життя!” - гаркнув той. 

А після нашої німої перепалки Тай рушив до полонених з мечем, який виник в його руках нізвідки. Він підлетів до одного з чоловіків що висіли під стелею, та одним помахом мечем - відсік йому голову. 

- Ніііі. - мій крик був єдиним звуком у тронній залі.

Поки мене утримували руки рогатоголового наглядача, Тай відсік голови і решті чотирьом полоненим. 

Мертвих тіл ув'язнених не було, вони наче міраж розчинилися в повітрі та димом розсіялися навколо нас. 

Він сказав що я не мертва, що не повинна нічого відчувати. Та я відчуваю, я відчуваю пропалену розжареним металом діру всередині себе. На тому місці де колись билося серце. 

Все в мені стиснулося та завмерло.

Він повернувся різко. Цього не очікувала ні я, ні мій наглядач. Тай схопив мене вище ліктя і змусив дивитися йому прямо в очі. 

- Всі геть! - голосно крикнув Він.

Тай дивився мені в очі, і здавалося його темрява затягує мене. 

Полонить своїм магнетизмом, і не дозволяє відвести погляду. Все навколо почало здаватися не таким тусклим та сірим. Я наче дивилася на власне віддзеркалення в його очах. Я бачила власні емоції: свій смуток, свої переживання, свій біль і свою радість. 

На дні його безодні я бачила - себе. 

Живу. Справжню. Колишню.

- Ти щось відчуваєш. - не запитав, констатував Тай. - Але це неможливо. Ти мертва. Ти не можеш відчувати емоційного спектну. - продовжував запевняти Він, радше себе ніж мене. 

- Нащо я тобі? - тихо мовила я.

- Бо ти моя. - відповів Він.

- Що я зробила щоб заслужити таке покарання. - здивувала Його своєю відповіддю я.

- Жила. - просто відповів Тай.

- І все? Лиш жила? - запитала я.

- Ти справді дуже балакуча. Скільки запитань за один день, якщо це буде продовжуватися ще кілька десятків років, я, мабуть, не витримаю тебе. - сказав Він, і посміхнувся.

- То вбий мене як от цих людей сьогодні. І покінчимо з цим. - відповіла я.

- Не смій! Ти ж нещодавно жадала власної смерті? Хіба ні? Скільки разів я врятував тебе, після смерті діда? Сьогодні ж ти прийшла в ліс, і жадала замерзнути. Рахуй мрія здійснилася. Це і є твоє місце після смерті. Жити зі мною! - сказав і відштовхнув мене в сторону виходу. - Забери її. - віддав наказ моєму рогатоголовому наглядачу. 

І мене поволокли на вихід. 

Поверталася я тим самим чи іншим шляхом, я не знаю, але потрапила я в ту ж яму, в яку мене закинув вперше Тай.

Оце це і є мій карцер на ближчі роки.

Я залізла на перше попавше ліжко, і повернулася до вологої сирої земельної стіни. Сон не йшов, а от потік думок було не припинити.

Перед очима стояли обличчя тих полоненних чоловіків, яких сьогодні стратив Тай. Його озлоблені на всіх прибічники шишиги, які снують на кожному кутку цього підземелля, і рогатоголові величезні наглядачі, які мають стільки сили щоб розірвати людину на шматки навіть не спітнівши.