Розділ 1 Юність/ Chapter 1 Youth

Життя ніколи і не належатиме тобі

Якщо душа продана

author

Все почалося банально - з мого дому. Де вітер здуває з ніг під час хуртовини, де влітку пахне сіном та свіжо спеченим пирогом з печі. Де ластівки гніздяться під стріхою, а осінь накидає різнобарв'я на безкрайній ліс. Де вода зі студні крижаніша ніж шматок льоду. Де все таке рідне, таке твоє. 

Сидячи біля річки, я геть втратила лік часу. Не помітивши як сонце закотилося за горизонт. Пора забиратися звідсіля. 

Ніч це час для жителів лісу, таких як: блуд, мавки, водяники і лісові духи. Нічний ліс їхні володіння. І кожен хто потрапить в їхні тенета воліє вибрати радше смерть, аніж служіння їм.

Та я вважала це все вигадками, байками на ніч для неслухняних дітей, допоки одного дня, на власні очі не зіткнулася із самим пеклом наяву. 

Живу я в маленькій хатині на окраїні лісу, де до найближчих сусідів, йти кілометрів два не менше, населення нашого села  триста тридцять три особи, враховуючи мене. 

Дивна цифра, агеш?

Та це насправді так. Більшість моїх односельців не проживають тут. Хто на заробітках, а хто подався до рідних шукати кращої долі. Я ж тут народилася, тут виросла і тут живу.

За що?- запитаєте ви.

Ну скажімо так, я виграла в лотерею. Жодного разу не граючи в неї. 

Обман скажете ви? Ні. Це чиста правда. 

Одного разу, а це було в 2013 році, прийшов до нас із дідом - лист.

В якому йшлося про те, що ми виграли щорічну допомогу на протязі п'ятдесяти років, у вигляді двадцяти тисяч гривень щомісячно. 

Спершу ми не повірили, думали лохотрон, в ті часи це було частим явищем. Та яким великим було наше здивування коли виплата прийшла і в перший, і другий, і третій рази. 

Та живучи в селі, витрачати їх немає куди. 

Ми жили удвох з дідом, і скільки на нас двох треба було? А зараз я і зовсім одна залишилася. 

Кілька років тому страшний вірус не щадив нікого, от і мою хату він не оминув. 

Діда не стало. 

Спершу я думала що помру разом із ним. Але весь час мене щось повертало до життя, якесь чортове везіння, якого я не просила. 

А зараз я і зовсім відчужено на все дивлюся. Мені стало байдуже моє життя, і те що його наповнювало. Але жити доводилося. Бо якась невідома мені сила, своїми лещатами тримає мене за нього.

Повернувшись додому я виявила пустоту. В принципі нічого нового у моєму нікчемному існуванні.

Рутина, дім, зрідка спілкування із сусідами. Так відбувалося протягом року часу. 

Я і не помітила швидкоплинності часу. Як повз мене пронеслося літо, а за ним і в свої права заступила осінь. 

Живучи в селі завжди знайдеться якась робота. Та як кажуть мої сусіди, не для села я, надто “здохла”, можливо тому вони зі мною не спілкуються. І тільки чекають часу коли я відправляюся світ за очі звідси. Та я як той кліщ, вчепилася і лещатами вже не відірвеш звідси.  

А можливо це через мої коси? 

Вони сиві. 

Я ніколи не любила свій колір волосся. Мені здавалося що сама смерть позначила мене. Адже, не може бути в здорової людини такий хворобливий колір волосся. Люди шарахалися від мене як він примари, або і того гірше. 

Діти часто насміхалися, та проганяли мене. Обзивали мене відьмою, та тікали як від чуми. 

Тому я весь час одинока.

Самотність завжди була моїм пристанищем. Мені було так спокійніше. І я мала діда. 

Мені цього вистачало. 

Я погано пам'ятаю день коли все змінилося. 

День коли я померла. 

Та одне знаю напевне тоді була страшна хуртовина.

Не те що стежки, ледь протоптаної, не було видно. Я не бачила верхівки своєї хати. 

Мороз змусив всіх жителів села запертися по хатах та топити грубку, щоб не задубіти. Та я не з боязких. Мене морозом не злякати. Тим паче топити груду то мені нічим. 

Казав мені дід - “Дрова треба запасати на дві або і три зими на перед.”. Ніхто не знає настільки лютою буде зима. Шкода що я була зайнята власними побиваннями, і до дров мені було ніколи.  

Зібралася я швидко, викотила сани, щоб мати на чому перевести копичку дров, і вирушила до ближчого сусіда Миколи, який жив зі своєю старою матір'ю Мартою.

Ох як ж не любила вона мене.  

По хуртовині дорога зайняла більше часу ніж я очікувала, і десь на середині я вже хотіла здатися негоді, та впасти до її обійм навічно заснувши. Та моя настирність та дурний характер не давали волю емоціям. І через якихось дві години ходьби, я стояла на порозі у Миколи. 

- Микола? Ти вдома? - гукнула його з порога. 

- Лі? - відгукнувся чоловік. 

“Лі” або повне “Лілія” - це моє імя, з ним завжди було пов'язано багато історій. Дід розповідав що його мені дали духи, назвавши мене на честь цілющої білої лілії, що була символом вічного життя та чистоти душі. 

Та коли я підросла моє мільйон і одне запитання -  “А чому!?”, потрібно було задовольняти якоюсь іншою байкою.

Тому дід вигадав цілу легенду, як на нього напали, і дівчина на ім'я Лілія врятувала його життя. І вірте чи не вірте, я була готова сама відправитися в ліс на пошуки цієї загадкової Лілії, щоб подякувати за врятоване дідове життя . 

Бачили б ви мене тоді. 

Мені десять. Я з усією серйозністю одягаю шапку, шарфік, рукавиці, складаю торбу харчів, і вирушаю в на пошуки вигаданої Лілії. Або ж ні, хто ж тепер знатиме. Доки чиїсь міцні руки не тягнуть мого капюшона назад, і не зупиняють мене. 

Дідо тоді ледь не посивів, знову, від моїх витівок і наполегливості, та все ж мою експедицію зупинив, і відклав її до весни. 

Запевнив, що взимку її немає в лісі, вона пішла вверх по річці, і повернеться в наш район ще не скоро, але навесні ми таки відправилися шукати її, разом.

Ну але як ви розумієте - безуспішно.