Розділ 16

У теплому салоні авто Маттео я сиділа тихо.  Дуже тихо.  Іноді навіть намагалася не дихати, щоб не видати своєї присутності.  Але погляди хлопця не давали мені розслабитися ні на секунду.  Він постійно повертався в мою сторону і чекав цілком логічного запитання. 

- Ти ... не скажеш? 

- Ні. 

- Чому?  - Я не хотіла випробовувати долю, але мені було важливо знати чому його найкращий друг не збирався нічого говорити Марко. 

- А ти хочеш, щоб розповів?  - Злегка зімкнувши губи в саркастичній усмішці, він подивився на мене, і уважно просканував поглядом. 

Я не знала, що йому відповісти, крім як очевидне "ні". Звичайно, я не хотіла, але хіба моє бажання щось для них означало?  Ці хлопці робили тільки те, що хотіли.  У них була своя власна, тільки їм зрозуміла мотивація вчинків. 

Замість відповіді я лише міцно стиснула поділ сукні й відвернулася. Дивилася як за вікном миготіли знайомі пейзажі й розуміла, що вже скоро опинюся біля ненависного мені дому Генуальдо. 

- Я не розповім, Белла.  Я не хочу дати привід Марко розв'язати війну ... на відміну від тебе, - стиснувши кермо з такою силою, що те заскрипіло під його пальцями, Марко подивився прямо на дорогу. 

- Дякую, - я відчувала свою провину.  Чомусь саме перед цією людиною і саме зараз мені було трохи соромно.  Звичайно, ні про що подібне я не думала, як і не замислювалася про наслідки деяких зі своїх вчинків. 

- Чим ти тільки думаєш, коли здійснюєш такі вчинки?  Ти не знаєш хто такий Марко?  Не знаєш, як він вміє карати за непослух?  - Він вичитував мене немов школярку.  Або молодшу сестру.  При цьому хлопець, подивившись на моє волосся, примружив очі, - я думав ти краще за всіх знаєш, як він вміє викладати уроки слухняності. 

- А я думала, що з такими як Марко спілкуються тільки подібні. Так де ж кожен з нас помилився?  - Мені чомусь хотілося вірити, що Маттео інший. 

- Не обдурюй себе, малюючи мені німб над головою, - голосно засміявшись, Маттео знову подивився на дорогу.  А мені так відчайдушно захотілося, щоб хоч хтось виявився на моєму боці. У лігві хижаків, що начепили лицемірні маски, було не так вже й просто вижити наодинці. 

- Але ж ти не такий жорстокий як ... 

- Як твій наречений?  - Підморгнувши мені, він знову посміхнувся, а я скривилася від цих слів.  Найменше я бачила Марко в ролі мого нареченого, а тим більше чоловіка.  І ще менше хотіла, щоб подібні речі говорилися вголос. 

- Так, - все моє нутро відкидало цю думку, але я була змушена погодитися з цим визначенням. 

- Якщо я контролюю свої емоції, це ще не означає, що я не можу покарати або провчити. Ти не зробила особисто мені нічого поганого, малятко.  Так що тобі не потрібно бачити другу сторону медалі.  У всякому разі поки що ... ти завжди встигнеш ... 

- Тому що я знаю, що ти не такий поганий ... 

- Белла, ти прекрасно знаєш хто я і хто Марко.  Ким був твій батько.  Серед нас немає хороших хлопців. І ти просто дурепа, якщо думаєш зворотне.  Чим швидше ти це зрозумієш, тим швидше зможеш прийняти свою долю.  Змиритися і жити щасливо.  На скільки це можливо ... або, хоча б, просто жити.

- У будь-якому випадку, дякую, що допомагаєш.  Не знаю чому або заради кого ти це робиш, але я тобі вдячна. 

- Чому і заради кого?  - Маттео перепитав і одночасно нервово засміявся.  На півдорозі різко скинув швидкість, хоч ми і їхали безлюдною дорогою. 

- Я знову запитала чи сказала щось не те?  - Настрій був просто огидним.  Хотілося кухоль гарячого чаю, плед, сховатися з головою і ... Та хай йому грець!  Просто розридатися, а не знову з'ясовувати ні з ким стосунки. 

- Ти кожен раз як ніби не знаючи того, що знаходишся в мишоловці, все так і тягнешся до шматка сиру.  Коли ти вже нарешті станеш розумніше?!  Скільки разів тебе повинно прибити по пальцях, щоб до тебе дійшло?  - Від його тону ставало прикро.  Він розмовляв зі мною як з нерозумною дитиною, яка ніяк не може навчитися правильно виконувати завдання.  Постійно розливає воду з чашки або проносить повз рота ложку з кашею, при цьому забруднюючи новий одяг.

- Тобі яке діло?  - Я різко розвернулася і подивилася хлопцеві в очі.  Він відірвав погляд від дороги й різко загальмував, - чорт!  - Вирвався мимовільний зойк, як тільки тканина ременя безпеки боляче вп'ялася в мою шкіру. 

 - Марко - мій друг і я не хочу, щоб він накоїв дурниць.  А ти його кожен раз провокуєш на це!  Почни хоч іноді включати голову і користуватися мізками, Белла.  Хіба не зрозуміло, що він реагує на тебе як бик на червону ганчірку?!  - Як ніби нічого не сталося вимовив хлопець.  Його більше злило моє нерозуміння.  А я тільки й могла що судомно хапати повітря від пекучого болю, що роздирало шкіру. - Гей, ти чого?  - Марко схопивши мене за плече різко розвернув до себе, - ти чого там вогкість розводиш? 

- Ти недоумок!  - Пересилюючи біль, я щосили заволала йому в обличчя.  Так, на очах і справді виступили непрохані сльози. 

- Не сперечаюся, - в цей момент його руки швидко натиснули на панель і ремінь вилетів з петлі. Схопивши мене за талію, Маттео різко потягнув мене на себе.  У мене не було навіть мізерної можливості зрозуміти, що відбувалося.  Я отямитися не змогла, як вже через секунду сиділа у нього на колінах. 

- Ти ... ти що робиш?!  - Тут же упершись долонями в його груди, я спробувала відсторонитися.  Але я робила постійно одну і ту ж помилку.  Я постійно думала, що могла боротися з такими сильними хлопцями на рівних.  Звичайно, варто було Маттео сильніше смикнути мене на себе, як я тут же вкарбувалася носом в його груди. 

- Не думав, що ти така плакса, - абсолютно несподівано видав хлопець, чим увігнав мене в ступор.  При цьому провівши по моєму волоссю рукою. Все було настільки несподівано ... і чомусь навіть приємно.  Ніхто не чіпав моє волосся так, як зараз це робив Маттео. Навіть коли він доторкнувся до ненависних мені локонів, мені здавалося, що таким чином він мене заспокоював.