Розділ 8.

Всю дорогу додому ми їхали мовчки.  Всього лише пару разів обмовилися рваними, колючими фразами, коли машина на шаленій швидкості мчала по вузеньких побитих вуличках Неаполя.  Дивом ми не чіпляли автомобілі, припарковані на узбіччі й, дивним чином, вписувалися в повороти. 

Коли ми під'їхали до будинку, я вискочила з машини ще до того, як хлопець встиг заглушити мотор.  Так, йому було що сказати.  І ... ні, я не хотіла його слухати. 

По дому я бігла не відчуваючи ніг.  Дихання збилося, а відчуття були такими, ніби за мною гналося військо данайців.  Як тільки вбігла в кімнату і закрила на ключ двері, я змогла перевести подих.  Серце так сильно билося в грудях, що я боялася, як би воно ось-ось не вискочило. 

Сьогоднішній день став для мене потрясінням, але навіть це не йшло в порівняння з тим, що підготував для мене Марко ... 

 *******************

- Відпусти мене!  Ти не маєш ніякого ... - голос зривався на крик, коли Марко затягнувши мене в кімнату, почав показувати мені варіанти весільних суконь. Наче мене це цікавило.  Краще в пащу алігаторові заглянути, ніж у весільний салон.  На жаль для мого "нареченого" я була дуже нетиповою нареченою.  І спрощувати життя нікому не збиралася. 

Це була кімната жаху і тортур!  Для мене вона виглядала саме так.  Неосяжне приміщення було завалене білосніжними сукнями, від яких смикалося око, а до горла підкочувала нудота.  Ще трохи і я могла б поклястися в тому, що в мені зародилася фобія. 

Я перебувала в оточенні дорогих, шикарних весільних нарядів від найвідоміших модельєрів.  Але хіба могло навіть найкрасивіше плаття виправити помилку того, що поруч буде стояти не улюблений, а ненависний мені чоловік? 

Та що зі мною було не так?  Така людина, як Марко Генуальдо, в руках якого незабаром буде зосереджена основна влада на неаполітанському півострові, особисто волочився зі мною по магазинах.  Вибирав наряди, здавався таким милим і ввічливим.  З усіма, крім як зі мною.  Прекрасно вдавав і імітував турботу. 

Я мріяла лише про те, щоб цей день якомога швидше закінчився.  Його компанія була рівносильна суспільству удава для мишки. 

Туди, куди зазвичай дівчата входять з легким серцем, я йшла похмуріше хмари.  Точніше, мене вели. 

- Ти знаєш що робити?  - З чого раптом йому спало це на думку? Те, що я дівчина, ще не значило, що я автоматично була в курсі як готуватися до весілля. 

- Добрий день, - нам на зустріч вибігло кілька дівчат трохи старших від мене, - Ви тут ..., - на цих словах вони запнулися. І так було завжди.  Коли дівчата бачили Марко, то перетворювалися в повних дуреп.  Мліли, біліли, несли відверту нісенітницю.  А все тому, що поруч з ним у всіх тупих курок просто геть відмовляв мозок. 

- Їй потрібна сукня, - навіть не дивлячись у мій бік почувся наказовий тон хлопця. 

Співробітниці магазину спочатку знітилися, а потім почали хаотично переміщатися по приміщенню, попутно задаючи тисячі питань, відповіді на які я не мала.  Як, власне, і бажання на них відповідати в принципі. 

- Вам сукню якого фасону?  - Вони намагалися бути ввічливими, але, запитуючи у мене, їм насправді було плювати, що я скажу.  Вони завуальовано зверталися до Марко.  А він сидів, розвалившись на дивані й щось з похмурим виглядом вивчав в телефоні. Зрідка поглядав в нашу сторону і невдоволено переводив погляд назад. Так, такому було складно догодити. 

- Знаєте, якщо у вас немає чорної сукні, то мені все одно, - я награно посміхнулася дівчині, яка явно не очікувала подібної відповіді, - хоча ...