Розділ 1.

Теплий літній вечір.  Порушую табу.  Правила пристойності.  Та й просто правила.  Ми мчали на величезній швидкості по звивистій дорозі.  Різко, небезпечно входили в повороти.  Адреналін кипів.  Наші почуття один до одного теж.  Гормони теж.  По-іншому бути не може, коли тобі майже вісімнадцять. 

Ми відірвалися від охорони.  Його охорони.  А в моїй родині, яка опікувалася мною, думають, що я навчалася математики, англійської.  Але ні, ці уроки мені подобалися більше. Тут була свобода.  Він випускав мене з золотої клітки.  Давав мені ілюзію вибору, що я могла вибрати його.

- Виходь, - Лоренцо, відчинивши дверцята авто, подивився на мене так, що я побачила, як в його очах затанцювали бісенята. Цим він мені й подобався найбільше.  Химерний, дикий, небезпечний.  І він сходив по мені з розуму. 

Посміхнувшись, я заперечно похитала головою, вже наперед знаючи, що буде в наступну секунду. 

- Дражниш мене, Белла?  - Мені подобалося, як звучав його голос в такі моменти.  Трохи з хрипотою і загрозливо.  Але саме цього мені й не вистачало в моєму до чортиків правильному житті. Небезпеки, драйву, порушувати заборони ... 

- А ти як думаєш?  - Злегка поманивши хлопця пальцем я посміхнулася так, що сам би диявол від мене відскочив.  Навіть я розуміла наскільки йому подобалася. 

Хлопець вилаявся, але мені це подобалося!  Я зводила його з розуму, а він мене. Секунда і його руки вхопили мене за талію.  Ще секунда і мене витягли з авто, а в наступну мить уже посадили на капот його машини. 

- Дідько, ти зводиш мене з розуму!  - Очі хлопця небезпечно блищали в темряві.  Тільки я його не боялася, мені він точно не міг зробити нічого поганого. Лоренцо став єдиною людиною, якій я довіряла. 

- Я така, - засміявшись, я запустила пальці в його шевелюру і, зробивши на його голові бардак, трішки посміхнулася. 

- Паршивка, - Лоренцо опустивши руки на мої ноги злегка притягнув мене до себе, а після прошепотів в мої губи, - але до чортиків смачна. 

Усередині все впало вниз на величезній швидкості, коли Лоренцо доторкнувся своїми губами до моїх.  Спочатку ніжно, але потім все різкіше і грубіше почав тягнути в запаморочливий поцілунок.  Мої долоні все ще  були зверху і знаходилися в його волоссі.  Я злегка затиснула його пасма і, почавши повільно тягнути їх, змусила хлопця видати рик. Його пальці сильніше стиснулися на моїх ногах, і я зрозуміла, що ще трохи й ми порушимо найголовніше правило ... Те, що порушувати не можна було.  Ні в якому разі.  Якщо нам дороге було наше життя.  Потрібно потерпіти ще буквально кілька днів.  І тоді, коли мені виповниться вісімнадцять, вже можна буде все ... 

Коли язик Лоренцо почав робити речі, від яких у мене перехоплювало подих, в задній кишені джинсів завібрував телефон.  Неначе нагадуючи про те, що ми загралися, дозволили собі занадто багато і тепер час було б знайти кнопку "Стоп". 

- Залиш його, - прошепотів хлопець, встигнувши перехопити мою руку, якою я тягнулася до гаджета, який вібрував.  Він уже починав перекидати мене на капот авто, і я знала, що ще трохи й слово "ні" перестане бути для нього аргументом. Телефон як ніби застережливо завібрував знову.  І мені здалося, що він дзвонив наполегливо і загрозливо довго. 

- Угомонись, божевільний, - упершись долонями в його груди я все-таки змусила себе хоч трохи взяти контроль над ситуацією. 

- У нас і так мало часу, - хлопець знову натякнув на те, що можна б було провести його з користю. 

- І ти вирішив використовувати ним сповна?  - Піднявши брови, я дивилася на Лоренцо, який стояв в ступорі й не міг зрозуміти - жартувала я чи ні. 

Мій настрій стрімко покотився вниз, як тільки я перевела погляд на телефон.  Хто б міг подумати, що два слова з десяти букв могли викликати в мені огиду. 

"Привіт, Бібі" 

Так називала мене тільки одна людина.  І не важливо, що номер абонента був невідомий, я точно знала хто мені написав. 

- Що там трапилось?  - Почувся незадоволений голос Лоренцо.  Йому явно не сподобалося, що нас перервали. 

Не встигла я йому нічого відповісти, як на незаблокованому екрані промайнув ще один напис - "Я знаю де ти.  І з ким.  Їдь додому.  Не зли мене". Я нерозумно втупилася на екран - "Ще більше". 

- Хто тобі пише?  - Лоренцо вирвав з моїх рук телефон і оскільки я не перешкоджала, прочитав повідомлення, - хто така Бібі? 

- Не знаю, - мій голос звучав розгублено, - явно номером помилилися. 

Заковтнувши, я відвела очі вбік.  Не любила брехати й навряд чи у мене це добре виходило. 

Вдала, що розглядала мерехтливі вогні нічного Неаполя через який розділяла нас затока.  Насправді ж я просто намагалася впоратися з емоціями,  заспокоїтися. 

- Мені краще повернутися додому, - промовила через якийсь час.  Від колишнього безтурботного стану не залишилося і сліду. 

- Але ще немає і десяти годин ..., - примружившись хлопець пильно подивився на мене, зробивши кілька кроків назад, - на тобі лиця немає.  Ти впевнена, що це не тобі прислали? 

Замість відповіді у мене вистачило сил тільки негативно мотнути головою. Не впевнена.  Або не мені.  Нехай розцінює це як хоче. 

Я збиралася ще щось придумати, але не встигла.  Телефон знову завібрував. На цей раз ми обидва подивилися на мобільний в моїй руці. Читати повідомлення не стала.  Мовчки зістрибнула з капота і, не дивлячись на хлопця, розвернулася і сіла в машину.Настрій був остаточно і безповоротно зіпсовано. 

Лоренцо закинув голову вгору і прикрив очі, набрав повні груди повітря і видихав його шумно, рваними порціями. 

"У тебе є пів години".