Розділ 22. Гра за чужими правилами

Здавалося, минула вічність.

Вічність, в якій дівчина встигла попрощатися з життям. Вона шкодувала, що давно не телефонувала батькам. Жаліла, що не відповіла на кілька пропущених дзвінків від мами. Подумала, що так і не побувала на могилі Євгена. Але тепер вони завжди будуть разом. Смерть простягала до неї свої холодні кістляві руки і дівчина чи не вперше усвідомила, що не хотіла помирати. Невже це все?

Ні, не сьогодні.

Ляна застигла, не відриваючи погляду від величезного плазуна в її ногах. Змій знову заворушився і дівчина відчула крижане поколювання в спині. Монстр завмер із піднятою головою, не відводячи від Ляни погляду. Та враз щось сталося. Змій випрямився, на мить завмер і… кинувся геть.

Його довжелезне тіло зісковзнуло з дивана. Тієї ж секунди дівчина клацнула на вимикач настільної лампи і жах нахлинув на неї з новою силою. Потвора була метрів шість завдовжки. Її товсте, вкрите лускою тіло, корчилося в агонії. Ляна врешті змогла підвестися і повільно відійшла до каміну. Змій зачепив хвостом вазу на кавовому столику і та відлетіла в інший бік кімнати, розлетівшись на друзки. Він розніс кілька стільців. Один з уламків влучив у дівчину, через що та закричала, прикриваючись руками.

Тіло Змія змінювалося на її очах. Воно скоротилося в кілька разів, темно-коричнева шкіра на спині тріснула, а луска розчинялася, немовби її змивали невидимі хвилі. Ляна вражено опустила руки. То не був той чорний Змій. То був Олексій. Він лежав на підлозі, обхопивши голову руками. Голий.

Дівчина помітила, як здригалися його широкі плечі. Світла шкіра більше не нагадувала потворне тіло плазуна. Дихання чоловіка було глибоким та важким.

Ляну також трусило, але від холоду, шоку та нерозуміння того, що відбувалося. Вона не наважувалася підійти ближче. І тоді Олексій підняв голову. Їхні погляди зустрілися. В його очах досі жевріло щось зміїне. То були зіниці. Вертикальні, тонкі, ніби голки, — Ляна вже бачила їх колись. Він вже був тут.

Не кажучи ні слова, Олексій підвівся і повільно рушив до дверей.

— С-стій! — крикнула йому навздогін дівчина.

Хлопець не зупинився. Його рухи здавалися дивними, ніби він ще не до кінця володів власним тілом. Він ухопився рукою за поруччя сходів, ледь тримаючись на ногах. Ляна кинулася до нього.

— Олексію, стривай! Не йди!

Її пальці торкнулися його плеча — гарячого, напруженого, ще не зовсім людського. Чоловік здригнувся та різко зупинився, не повертаючись до неї.

— Залишся, прошу тебе…

— Ти не повинна була мене побачити, — нарешті прошипів він, дивно розтягуючи слова. — Мені треба йти…

— Ні! — Ляна схопила його за руку.

Олексій не пручався, проте дівчина відчула, як напружилися м’язи під його шкірою.

— Тобі зараз небезпечно бути поруч зі мною.

— Але ж ти сам прийшов!

— Не можна, Ляно!..

— Чому?

— Бо я не знаю… хто я зараз.

Дівчина відпустила його і Олексій нарешті обернувся до неї. Його зіниці знову стали круглими, як у людини, проте в погляді чоловіка було помітно німий біль. Олексій щосили намагався тримати себе в руках.

— Це через те, що ти… — Ляна замовкла, не в змозі підібрати слова.

— Що я Змій? — чоловік договорив за неї з гіркотою в голосі.

Він зробив ще один крок у бік відчинених дверей.

— Це не просто… — Олексій різко вхопив ротом повітря. — Я не контролюю це.

Вони стояли у напівтемряві. Ляна дивилася на чоловіка. Її груди здіймалися від прискореного дихання, мозок усе ще намагався осягнути все, що сталося за ці хвилини.

— Я не хотів… — Олексій заговорив ще тихіше. — Не хотів, щоб ти бачила мене таким.

Ляна відчула, як у неї щось стиснулося всередині.

— Але я вже побачила.

Їхні погляди зустрілися знову. Хлопець довго мовчав. Він не міг пробачити собі того, що наразив її на небезпеку.

— Я піду, — сказав він нарешті.

— І що ти збираєшся робити? Бігати голий по селу? — Ляна схрестила руки на грудях, але погляду від нього не відводила. Хоча насправді вона боялася опустити очі.

Олексій насупився, і здається, тільки зараз усвідомив, що стоїть перед нею зовсім без одягу. Його пальці зімкнулися в кулаки.

— Вибач. Мені потрібен одяг, — буркнув він, відвертаючись.

— Авжеж, — Ляна злегка підняла брову. — Але спершу поясни.

— Це не так просто…

— О, впевнена, що не просто, — її голос наповнився небезпечною м’якістю. — Бо пояснити, чому я прокидаюся серед ночі і бачу тебе у вигляді Змія на власному ліжку, мабуть, дійсно складно!

Чоловік потер обличчя, ніби намагаючись стерти з себе залишки цієї нічної метаморфози.

— Це… не мало статися, — прошепотів він.