Розділ 15. Угода

Робота не бралася. Чоловік роздратовано пошпурив олівець об стіл і той, відбившись від дерев’яної поверхні, полетів кудись у темний кут кабінету. Святослав відчував неспокій. Душа тремтіла всередині, ніби заєць. Він ненавидів подібні відчуття. Востаннє таке було більше року тому, коли вони дізналися про смерть Євгена.

***

Посеред ночі з Нью-Йорка зателефонувала старша донька Євгена і повідомила про смерть батька. Останні пів року після трагедії, коли зять намагався втопити Ляну у ванній, він провів у клініці у Штатах. Жодних обвинувачень йому не було висунуто за її проханням, та і його стан робив чоловіка непідсудним. Хвороба раптово і повністю поглинула свідомість Євгена. Лікарі розводили руками, не даючи жодних пояснень та прогнозів. Причини, чому Альцгеймер прогресував із такою швидкістю, не знали навіть вони.

Процесом розлучення займалися Святослав та діти Євгена від першого шлюбу, бо ні Ляна, ні її чоловік не були на той момент дієздатними. Ляні залишилася квартира Євгена, яку він переписав на неї ще до весілля. Проте від тієї страшної ночі дівчина жодного разу там не була. Святослав подбав про те, щоб нічого не нагадувало доньці про колишні стосунки, завбачливо викинувши всі спільні фото, одяг та дитячу колиску.

Він подбав про те, щоб Ляні надали всю необхідну медичну допомогу. Загалом вона провела у стаціонарі диспансеру майже рік. Перші місяці дівчина ні з ким не розмовляла. Батьки намагалися достукатися до неї, проте Ляна не хотіла нікого бачити.

Вона любила стояти біля заґратованого вікна на першому поверсі, дивитися крізь тьмяне брудне скло надвір і гладити вже плоского живота. У її фантазіях вона досі перебувала в очікуванні дитини.

— Люба моя… Моя Соломіє… Скоро ми зустрінемося з тобою. Почекай ще трошки…

Саме тоді у неї з’явилася нав’язлива ідея про власний будинок. Святослав розумів, що її не зможуть вічно утримувати у стінах лікарні, тому постало питання про те, де Ляна житиме після повернення. Маргарита Сергіївна наполягала на тому, щоб донька жила з ними у батьківській квартирі. Проте Ляна була категорично проти. У свою чергу Святослав не міг дозволити їй повернутися у їхній з Євгеном дім. Тому для початку компромісним рішенням для чоловіка стало орендувати неподалік свого будинку житло для доньки.

Ляна поселилася в однокімнатній квартирі-студії. Здавалося, все би мало налагодитися. Проте час минав, а дівчині не ставало краще. Вона дедалі більше замикалася у собі, ні з ким не розмовляла та майже не виходила з дому. Її раптове бажання переїхати за місто викликало протест обох батьків. Маргарита Сергіївна, як завжди, театрально заламувала руки та голосила, мовляв, для чого з вищою освітою та перспективами їхати світ за очі? Тепер Святослава терзала думка, що дружина мала рацію. Донька була надто далеко. Майже не телефонувала, лиш іноді скидала повідомлення, що все гаразд. Батько їй вірив та довіряв, проте останні дні все кардинально змінилося.

***

Наступного ранку, не попередивши дружину, Святослав покинув дім. Вночі він отримав повідомлення з незнайомого номера, яке стало останньою краплею у чаші його терпіння: «Твоя донька у небезпеці. Угода досі діє». Події, які трапилися більше чверті століття тому, знову виринули в пам’яті, і страх із новою хвилею накотився на чоловіка. Все, що Святослав тримав у собі протягом такого тривалого часу, вирвалося назовні. У всьому, що відбувалося, була його вина.

Через годину Святослав з’їхав з траси і повернув на ґрунтову дорогу. Сонце піднялося високо, повітря прогрілося. Чоловік проїжджав повз поля, оточені густим лісом. Раптом попереду біля в’їзду до села з’явилася постать. То був чоловік. Він стояв на узбіччі, спершись на капот білого пікапа. Святослав відчув як спітніли його руки, які тримали кермо. Серце гупало у скронях. Щось у тій людині здалося йому знайомим.

— Не може бути… Ні, це неможливо! — шепотів Святослав, зупиняючи авто неподалік.

Він вийшов із машини, не відводячи погляду від чоловіка. Інтуїція його не підвела: перед ним стояв його колишній одногрупник. Хоч і минуло більше, ніж чверть століття, це обличчя Святослав не забув би ніколи.

— Владиславе, це ти?

Власлав, а то був саме він, фальшиво всміхнувся.

— Святе, старий друже! — він випрямився і рушив назустріч Святославу. — Скільки літ, скільки зим…

— Як це можливо? Що ти тут робиш? — той ніяк не міг прийти до тями.

— Живу, — Власлав розвів руками.

— Чому саме тут? — голос Святослава був суворий та холодний.

— Місцеві самі обрали мене своїм головою. Розумієш, люди завжди мені довіряли…

— Як твій брат? Саме тому ти його вбив? Ти зрадив його, як і всіх нас!

Власлав засміявся, високо закинувши голову. Він стояв навпроти Святослава, запхавши руки в кишені джинсів.

— Усе має свою ціну, Святе. І все буде так, як повинно.

В очах Святослава промайнув страх:

— Ні, ти не можеш! Я приїхав її забрати!

— Вона моя. Того дня ти підписав угоду власною кров’ю.

— Я розриваю угоду! — Святослав кинувся до Власлава і зацідив йому в обличчя кулаком.