Розділ 14. Аспид

Ховали небіжку всім селом. Блаженні та Бусурмани були єдині в горі. Навіть Власлав прийшов. Він стояв осторонь, коли священник відспівував нещасну, але після того не оминув можливості виголосити промову:

— Смерть Марії стала раптовою для всієї громади. Сьогодні ми зібралися разом, аби вшанувати її пам’ять. Наша сестра була смиренною, доброю та готовою прийти на допомогу нужденним. Вона залишила сиротою свого сина Михайла. Та нехай не тривожиться її душа, адже громада потурбується про нього.

Ляна, яка стояла біля Яри, краєм вуха почула, як та прошепотіла: «Ага, діждеться він, як і я...»

Поховання відбулося за всіма правилами православної церкви. Частина громади, Блаженні, стояли ближче до труни з тілом молодої жінки, а Блаженні — трохи поодаль, але біль їхній був однаковим. Ляна подумала, що навіть влада у вигляді Власлава не змогла їх роз’єднати. Якби не голова, хтозна, яким було б їхнє життя.

— То що сталося? — спитала вона Яру після похорону. Вони сиділи на галявині — місці зустрічі місцевої молоді.

Довкола збиралися інші. Хтось, як і Яра з Ляною, поверталися з поховання односельчанки, але всі як один обговорювали загадкову смерть молодої жінки.

— Захворіла і померла, — відповіла Яра, сідаючи на повалений стовбур дерева.

— Отак раптово? — не вгавала Ляна.

— Я не лікар, не ставлю діагнозів.

До них підійшли Орися та Дарина і сіли збоку. Вигляд у всіх був зажурений.

— Як тепер баба Стефа буде сама ростити Михайлика? — жалісно протягнула Орися. Сльози капали на її пишні груди, розтікаючись плямами на сорочці.

— Добрі люди допоможуть, — твердо відказала Дарина. Вона не плакала. — Більше надіятися нема на кого.

— Сподіваюся, цього року вже подібного не трапиться, — схлипнула Орися. Вона здалеку побачила коханого Тараса і помахала йому рукою. — Зазвичай йому достатньо однієї-двох дівчат на рік.

— Про кого ти кажеш? — звела брови Ляна.

— Орисько! Що ти мелеш? — розлютилася Яра. — Ти свічку тримала? Марійка хворіла давно!

— Як давно? — Орися глянула на ту заплаканими очима. — Від весни якраз, коли він прокидається.

— Він? — Ляні вривався терпець. Їй здавалося, що за час, прожитий у цьому селі, вона задала більше питань, аніж за останні кілька років свого життя.

— Аспид, — прошепотіла Орися.

Яра обізвала ту дурепою і відійшла від них.

— Хтозна, може то її батько, — продовжила Орися. — Його ж ніхто не бачив.

— Аспид — це той, хто за переказами охороняє ваше село? — скептично всміхнулася Ляна. Вона пригадала, що вже чула подібне від Євдокії.

— Він живе тут віками, — й собі додала Дарина. — Колись люди самі відправляли йому жертву — молоду дівчину. Зазвичай то було одразу після його пробудження, під кінець квітня. Проте одного разу селяни не захотіли більше віддавати своїх жінок. Змій розлютився і за один раз забрав десятьох, навіть ще зовсім маленьких дітей. Відтоді з заходом сонця всі наглухо закривають всі вікна та печі, аби Аспид не прийшов уночі.

Ляна не відводила очей від Дарини. Вона пригадала свій дивний сон і червоні очі, які манили до себе. Дівчина пошукала поглядом Яру. Та стояла в оточенні хлопців і щось весело їм розповідала. Здавалося, її зовсім не бентежили останні події.

— То ви думаєте, що то справа рук Власлава? — Ляна знову глянула на Орисю з Дариною.

— Ну, за руку його ніхто не ловив, — нехотячи мовила білявка. — Але я бачила, на що він здатен.

Орися підвелася і пішла назустріч своєму нареченому.

— Не знаю, дівчата. Мій Тарасик не віддасть мене жодному змію. Вам теж варто вже підшукати собі когось. Не так страшно буде вночі.

Ляна і Дарина провели її поглядом, думаючи про одне й те ж.

— Ти бачила його?

— Кого? Аспида? — перепитала Дарина. — Ні. Тільки знаки в небі.

Ляна стиснула руками коліна.

— Ніби червона зірка або блискавка?

Білявка зітхнула. Це й було відповіддю на питання.

***

Повернувши у свою вулицю, Ляна сповільнила крок. Біля її воріт стояв білий Форд.

— Аби тебе шляк трафив, Влаславе!

Дівчина нехотячи зайшла у хвіртку. У дворі старости не було. Неприємне відчуття кольнуло десь під серцем. Ляна тихо пройшла до вхідних дверей і легенько їх штовхнула. Як вона й передбачала, ті не були зачинені.

Власлав сидів на дивані, спиною до неї. На журнальному столику перед ним стояли нарізані фрукти, торт та дві запалені свічки.

— Що ти тут робиш?! — розлючено крикнула Ляна.

Голова, здавалося, не був здивований такій реакції дівчини. Він підвівся і широко розкинув руки, як для обіймів. На його обличчі сяяла усмішка.

— Люба моя, нарешті ти вдома!

Ляна зупинилася на порозі біля відчинених дверей.

— Я не запрошувала тебе. Прошу піти.