Розділ 13. Дзвін уночі

Те, що вітчим має плани щодо Ляни, Яра зрозуміла давно. Останні події її остаточно в тому переконали. Він мінімум двічі підсипав щось у молоко, яке передавала Євдокія. Дівчина бачила наслідки для Ляни, тому докладала всіх зусиль, аби більше подібного не траплялося. Проте вона не могла постійно слідкувати за Влаславом чи напряму просити Євдокію не давати нічого для Ляни. Єдиним виходом було напрошуватися новій односельчанці в подруги. Спершу це було важко для самої Яри. Причиною тому був Олексій. Вона була закохана в нього ще з дитинства. Стосунки між Бусурманами та Блаженними були заборонені, та це не могло вплинути на почуття дівчини. Також велике значення відігравало те, що вона була донькою старости села. Власлав не пошкодував би ні її, ані Олексія, якби дізнався про щось подібне.

Селян дуже зацікавила молода, красива міщанка. Ніхто не розумів, чому вона покинула місто і оселилася так далеко від цивілізації, та ще й обрала село старовірів. Плітки розходилися швидко. Після свята села, коли голова стояв пліч-о-пліч з нею, поповзли чутки, що то його коханка. Інші думали, що позашлюбна дочка. Яра навіть не намагалася заперечити, їй було байдуже. Проте сцена на задньому дворі Ляни, де та явно була не при собі і її стан після того, поселили в голові Яри підозри. Вона чудово знала, на що здатен її вітчим.

Ідея зібратися на ночівлю до нової сусідки прийшла Ярі випадково. Після обіду, прихопивши з собою двох подруг, вона завітала до Ляни в гості. Та була здивована, проте гостей не вигнала.

— Ого, які хороми! — вигукнула одна з дівчат, пишна невисока брюнетка з яскравим рум’янцем на щоках.

— Я ж казала! — Яра, ніби в себе вдома, впевнено пройшла на кухню і поклала на стіл велику плетену корзину.

Ще одна гостя, худорлява білявка, мовчки кивнула і переступила поріг.

— Проходьте, прошу, — Ляна махнула рукою, запрошуючи їх присісти на диван.

Яра заходилася витягати з кошика гостинці.

— У нас якесь свято? — звела брови уверх господиня дому.

— Ні, — стенула плечима Яра. — Просто я помітила, що ти не надто компанійська. Так можна й збожеволіти.

«Може я давно втратила розум», — промайнуло в голові Ляни. Після історією з потерчам дівчина, здавалося, була готова до всього.

— Тому, — продовжила Яра, — я вирішила взяти ситуацію під свій контроль. Навіть, якщо ти проти.

Вона рішуче повернулася до Ляни і радісно всміхнулася.

— До речі, знайомся. Це Орися, — вона вказала на веселу брюнетку. — А то — Дарина.

Білявка ледь хитнула головою.

— Приємно познайомитися, — ввічливо мовила Ляна.

Вона пригадала, що вже бачила Орисю. Вона була однією з тих, хто розважався у полі голяка. Дарина ж досі їй була незнайома.

— Навіщо ви принесли стільки їжі? — здивувалася Ляна, дивлячись на повний стіл гостинців.

— Ти ж, певно, голодна. Я ніколи не бачила, аби ти куховарила. Ну, окрім кави, — Яра роззирнулася у пошуках бодай якогось натяку, що на кухні недавно готували.

— Мені зазвичай вистачає вівсянки, яєчні та фруктів, — Ляна підійшла ближче до столу. — Ну, і салату якогось.

Їжі, яку принесли дівчата, вистачило б для неї однієї на місяць. То були пиріжки з різними начинками, мед, налисники, домашній сир, узвар, свіжа малина та ще купа різного.

— Я би вже копита відкинула на твоєму місці, — зойкнула Орися і підвелася, аби допомогти Ярі.

Ляні стало незручно.

— Мали клопіт через мене. Але я теж маю чим вас пригостити.

Вона витягла з холодильника пляшку Мартіні, оливки, порізаний шматочками ананас і поклала на журнальний столик поруч із рештою їжі, яку розкладали дівчата.

Врешті вони зручно вмостилися на дивані між купою подушок.

— То ліпше, аніж у лісі на траві, — зізналася Орися, погладжуючи рукою м’яку наволочку подушки.

Яра засміялася:

— То може переберешся до міста жити? Будеш там у перинах та на шовкових подушках спати, по театрах і музеях ходити.

— А чом би й ні?

Ляна мовчки спостерігала за гостями. Вони кардинально відрізнялися від її подруг з міста. Сільська молодь була вільною, якщо не брати до уваги те, що вони жили в центрі своєрідної секти, яка розділила населення села. У них був голова громади, якому всі беззаперечно підкорялися, а також шанували батьків, родину, зберігали традиції і передавали сакральні знання з покоління в покоління.

— У тебе є коханий? — раптом спитала Орися.

Яра швидко повернула голову в бік Ляни.

— Нема, — коротко відповіла дівчина.

— А був?

— Орисю, не лізь людині в душу! — різко кинула Дарина.

Ляна вдячно глянула на білявку.

— Ти краще розкажи про свого Тарасика, — очі Яри блиснули.

— Та який Тарасик! Корови десь пасе, сумує, — пирхнула пишногруда Орися.

Яра зареготала і закинула оливку в рот. Через секунду усмішка на її обличчі зникла. Дівчина скривилася, затиснула рота рукою і побігла до раковини.