Розділ 12. Тиша під водою

Підкова знайшлася наступного дня після візиту Євдокії та Яри. Вона дивним чином опинилася у комоді біля вхідних дверей. Зараз же оберіг висів на своєму старому місці. Дівчина сиділа на сходах у прольоті між поверхами і тримала у руках горня з какао та маршмелоу. Цей напій асоціювався у неї з іншою порою року, та раптом їй вкрай закортіло відчути його смак. Востаннє вона пила його разом з Євгеном.

Увесь день дівчина провела у роздумах, то вважаючи свою затію божевільною, то — найкращим способом зазирнути власному страху в обличчя. Врешті вона підвелася і підійшла до дверей. Останні промені сонця сховалися за горизонт. То був найбільш вдалий час. Ляна стала навшпиньки і зняла підкову. Потім заховала її якомога глибше у верхню шухляду комоду і повернулася на сходи. Чекати довго не довелося. Десь під столом у темній вітальні почулися кроки босих ніг. Вони то підкрадалися, то знову віддалялися, супроводжуючись ледь чутним шепотом. Ляна не могла розрізнити слів. Її паралізував страх. Вона вкотре торкнулася рукою кишені халата, переконуючись, що потрібна річ там, і поволі підвелася. Дивний шурхіт, тихий плач та сміх зливалися разом у моторошну суміш звуків, які лунали ще зловісніше у темряві напівпорожнього будинку. Серце Ляни гупало в грудях, вириваючись назовні. Ноги затерпли. Дівчина вхопилася рукою за поруччя. У голові пронісся сумнів, що їй вистачить сил, щоб довести справу до кінця. «Не лякайся, коли побачиш. Ти повинна йому допомогти», — пригадала вона слова баби Зозулі.

Ляна зійшла на одну сходинку вниз, і під її ногою по-зрадницьки скрипнула дошка. Шурхіт раптово припинився. Весь перший поверх занурився в густу тишу, яка тиснула на вуха, викликаючи бажання кричати. Дівчина ще раз намацала у кишені шматок тканини — вона знала, що це її єдина зброя і єдиний шанс.

— Я тут, — голос Ляни майже зник від страху.

У темряві щось блиснуло. Спочатку їй здалося, що то відблиск від вікна. Але ні, то були очі, які спостерігали за нею з-під столу. Вони були надто близько до підлоги, щоб належати людині, і водночас їхній погляд був надто свідомий, надто людський.

— Я знаю, що тобі потрібно, — прошепотіла Ляна, змушуючи себе зробити крок вперед. Дихання ставало все важчим, ноги підкошувалися. — Ти чекаєш на своє ім’я…

Тихий плач раптово переріс у схлипи, і маленька постать почала поволі виповзати з-під столу. Ляна ледве стрималася, щоб не кинутися назад. Потерча було схоже на дитину, але його крихітне тіло було перекручене і неприродно худе. Вирячені очі були мутні та закислі. На голові не було волосся, тільки кілька брудних пасем звисали до підлоги. Істота наближалася до неї, тягнучи за собою одну ногу. Її шкіра була тонкою, майже прозорою, а маленькі пальці, схожі на лапки павука, тягнулися до неї.

— Ма-а-а-мо…

Ляна зупинилася і витягла з кишені крижму, посвячену напередодні в церкві. Вона ледь трималася на ногах, але голос баби Зозулі лунав у її голові, надаючи сил: «Не тікай. Поклади крижму й дай йому ім’я».

— Так… Так, я твоя… мама, — Ляна простягнула вперед тремтячу руку з крижмою.

Постать зупинилася. Її великі очі спалахнули дивним світлом. Потерча потяглося до тканини, але замість того, щоби взяти її, застигло на місці. Його погляд уп'явся в Ляну, і дівчина зрозуміла, що воно хоче почути.

— В ім’я Отця, Сина і Святого Духа… я даю тобі ім’я... — Ляна накинула на голову потерчаті крижму. — Ти… Соломія.

Істота раптом скорчилася і опустилася на підлогу. Її тіло повністю зникло під шматком тканини. Ляна зробила крок назад, та раптом почула дитячий плач. Вона невпевнено підійшла ближче і розкрила крижму. У ній було загорнене немовля, здорове на вигляд, з округлими щічками та пухкенькими рученятами. Воно дивилося на дівчину красивими карими оченятами, так схожими на Євгенові. Ляна хотіла торкнутися дитини, та наступної миті та зникла разом з крижмою. Гарячі сльози струменіли по щоках дівчини. Вона лягла на місце, де ще кілька секунд тому лежала її дитина, і підтиснула ноги до живота. У голові лунав тільки один звук — тиша. Здається, вперше за довгий час будинок перестав дихати.

***

Їхнє друге спільне Різдво. За кілька днів до свята Євген приніс додому велику живу ялинку. Ляна якраз поклала у духовку яблучний пиріг. Вона витерла руки об фартух і поцілувала чоловіка у замерзлу щоку.

— Любий Санто, це мій подарунок?

— Ні, подарунок ще попереду.

Євген спробував обійняти дівчину, але та вислизнула з його обіймів:

— Забруднишся. Я вся у борошні.

— О, мій улюблений apple pie?

— Егеж, — усміхнулася Ляна. — Я добре пам’ятаю, як ти наминав його у тітоньки Емми, коли ми були у Техасі.

— Твій кращий.

— Бо з українських продуктів?

— Бо створений твоїми руками.

Гостей вирішили не запрошувати. Планували відсвяткувати тільки удвох. Ляна дедалі більше втомлювалася, тому, щоб не турбувати її, Євген заздалегідь повідомив про їхні плани родичів та друзів. Маргарита Сергіївна не була у захваті.

— Ти й так майже не телефонуєш нам!

— Ми вчора розмовляли.

— Коли ти востаннє була вдома?

— Я й так удома.