Обіцяна

Розділ 10. Сон наяву

Тривожні сни всю ніч змінювалися провалами в безодню. Ляна то падала кудись у морок, чіпляючись руками за коріння дерев, яке раптово перетворювалося на кістляві липкі пальці потерчат, то лежала на колючій стерні, оточена палаючими опудалами Яри, Олексія та Власлава.

Зрештою дівчина змусила себе підвестися. На телефоні висвітлилася година, 8.00. Зазвичай у неділю Ляна прокидалася раніше, коли Євдокія приносила молоко. Жінка поспішала до церкви.

Ляна зійшла вниз. На порозі її чекав глечик зі свіжим молоком. Дівчина не могла зрозуміти, чи то вона так міцно спала, що не чула дверного дзвінка, чи його не було взагалі.

Напередодні вони з Олексієм обмінялися номерами телефонів. Він єдиний, не враховуючи Власлава, мав мобільний.

— Як тільки з’явиться проблема, одразу телефонуй.

Ляна мовчки кивнула.

І ось тепер її гризло сумління. Вона пригадала погляд Яри, сповнений ревнощів та болю.

— Але ж я нічого погано не зробила, — заспокоювалася саму себе Ляна, доливаючи до кави молока. — Я не просила його давати мені номер.

Тієї ж миті характерний сигнал сповіщення про нове повідомлення змусив дівчину схопити телефон. Коротке «Ти як?» від Олексія. Таке ж коротке «Ок» — від неї. Ляна ще хвилину дивилася на екран, сподіваючись на відповідь, проте її не було. Дівчина зітхнула, взяла горня з кавою і ввімкнула ноутбук. Її чекала робота.

 

По обіді до голови почали прокрадатися зрадливі думки. Аби відволіктися, дівчина вирішила зробити ще кави та перекусити. Вона підвелася і одразу сіла. У голові сильно паморочилося, ноги не слухали. До горла підступила нудота і Ляна ледь стрималася, аби не виблювати просто на підлогу. Дівчина так-сяк дійшла до раковини, вмилася холодною водою і схопилася руками за стільницю. «Мабуть, від голоду», — подумала вона і змусила себе відкусити шматок яблука. Зробивши ще одну каву, Ляна знову сіла на диван. Перед очима з’явився образ Власлава. Він сильно розлютився на святі Обжинків. Чоловік надто грубо повівся з Ярою. Ляна сподівалася, що тій вдома не влетіло ще більше. Дівчина поклала порожнє горня на столик біля себе і невдовзі незчулася як задрімала.

 

Підкова над дверима дзенькнула і впала на підлогу. Двері поволі відчинилися і вітер холодною хвилею пронісся крізь вітальню, над сплячою Ляною, і вилетів геть крізь камін. Дівчина різко розплющила очі і спробувала підвестися, проте слабкість зробила її тіло важким, ніби брила льоду. Її трясло від холоду, м’язи були напружені. Ляна перебувала між сном та дійсністю, не в силі прийти до тями. Раптом світло місяця, яке пробивалося крізь штори, зникло, ніби хтось затулив вікна ззовні. У вітальні запанувала тиша, така густа, що власне дихання здавалося дівчині далеким та чужим. Вона відчувала чиюсь присутність. Дивне збудження знову наростало, тіло напружилося, проте як Ляна не намагалася, не могла поворухнутися. Вона спробувала закричати, та з вуст злетів лише глухий стогін. Дівчина дивилася на стелю широко розплющеними від страху очима, не в силах бодай якось собі зарадити. Раптом частина темряви відділилася і набула об’єму. Дві яскраві цятки на ній, ніби вогники свічки, повільно приближалися до Ляни. Вони пробивалися крізь морок, ніби сонце, що торкається верхівок дерев на світанку. Але то не було звичайне світло. Це були очі. Їхня форма була дивною: мигдалеподібною, трохи витягнутою, а кутики ледь помітно підіймалися вверх, додаючи погляду хижої витонченості. Золотисто-карі, вони проникали у свідомість дівчини, досліджуючи кожен темний закуток її душі, заспокоювали та зігрівали.

Ляна відчула як її тіло огорнуло теплом. Дівчина розслабилася і врешті змогла перевести подих. Вона намагалася розгледіти обличчя, якому належали очі, проте темрява довкола плавно рухалася, постійно змінюючи свою форму. Врешті Ляна полишила марні спроби і знову глянула істоті в очі. Золоті переливи таїли в собі приховану міць, небезпечну та непередбачувану. Її зіниці то звужувалися, стаючи схожими на голки, то знову розширювалися, ніби реагуючи на невидиме світло або зміну емоцій. Вони хаотично рухалися в різні боки, немов шукаючи щось або когось, поки не зупинилися на Ляні. Серце дівчини скажено калатало десь в голові. Жар всередині її тіла наростав одночасно з раптовим фізичним бажанням.

Істота наблизилася достатньо близько, щоб Ляна відчула її гарячий подих. Запах, схожий на обпалене дерево та сухе сіно, димний і терпкий, як слід полум’я, та металевий, ніби після розряду блискавки.

— Ти належиш йому… — раптом почувся тихий, але чіткий голос.

Ляна хотіла відповісти, але її язик ніби приріс до піднебіння.

— Не чіпай мою маму! — пролунало десь з-під столу.

Знайомий тупіт босих ніг пересік вітальню і зник під сходами. Ляна помітила, що істота почала віддалятися. Відчуття жару змінилося холодною порожнечею, ніби від неї відібрали щось дорогоцінне.

Коли врешті дівчина змогла поворухнутися, її погляд зупинився на відчинених навстіж дверях. Ляна підвелася. Голос повернувся до неї і дівчина розридалася. Її тіло досі було ослабленим, а серце виривалося з грудей. Вона на колінах доповзла до дверей і зачинила їх. Потім підняла з підлоги підкову-оберіг і притиснула до грудей.   

 

Сонячне проміння торкнулося підлоги, зачепивши босу ногу дівчини. Ляна до ранку просиділа, спершись на двері, з оберегом у руках. Голова нестерпно боліла, очі пекли і сльозилися. Зібравшись з силами, дівчина підвелася, повісила підкову над старе місце і пішла на кухню. Апетиту знову не було, тому, як і вчора, Ляна зробила кави з молоком і змусила себе вийти на задній двір. Мокра від роси трава освіжила її.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше