Розділ 9. Обжинки

Село завжди жило закрито. Жителі з дідів-прадідів були старовірами, ходили до церкви та вірили в Бога. Проте все змінилося приблизно чверть століття тому з появою тут Власлава.

У буремні дев’яності люди прагнули віднайти стабільність у світі, що змінювався швидше, аніж вони могли це усвідомити. Саме тоді будь-яка ідея, здатна дати відчуття контролю над власним життям, знаходила своїх послідовників. Від релігійних рухів та сект, на кшталт Білого братства, до різноманітних магів та екстрасенсів, які почали вилазити назовні, ніби хробаки після дощу, обіцяючи за символічну плату навести порчу на сусіда або відбити чоловіка в коханки, — люди були ладні повірити у будь-що.

Власлав, завдяки ораторським та організаторським здібностям, одразу знайшов шанувальників. На наступних виборах голови громади він здобув перемогу і відтоді залишався незмінним її очільником аж до нині.

Віра Власлава відрізнялася від християнської. Чоловік поклонявся язичницьким богам, через що село одразу поділилося на два табори. Одні продовжували ходити до православної церкви та дотримуватися всіх канонів християнства. Інші ж перейшли на бік Власлава, пройшли обряд розхрещення та поклялися Перуну у вічній відданості. Це не впливало на життя громади загалом, бо голова однаково дбав про всіх, проте несвідомі змагання, хто кращий, витали між людом. Батьки не дозволяли своїм дітям одружуватися на інаковірах, вони не ходили один до одного в гості та святкували всі події окремо. Єдині, хто могли відкрито виражати своє невдоволення, а чи й просто думки, були місцевий священник, отець Андрій та комбайнер Олексій.

— То звідки Власлав узявся? — спитала Ляна, сидячи в Євдокії на кухні.

Вона прийшла до жінки по молоко, розговорилися і та почала розповідати про місцеве життя.

— Як чорт з-під землі вигулькнув! — махнула рукою Євдокія, стоячи біля печі. Вона якраз смажила млинці. – Молодий ще тоді був, зелений! Всі ми такі були… Одразу знайшов собі сраколизів. Вмів домовлятися з усіма, тож тому до нього й тягнулися так. Сподівалися, щось перепаде. Воно й перепадало. У містах був дефіцит, а в селі й поготів! А хто не хотів собі придбати чогось імпортного? А цей піде туди — домовиться, піде сюди — теж не з порожніми руками повертається. Цим і принадив людей. А потім почав дужче й дужче показувати свою натуру, — Євдокія перейшла на шепіт і визирнула у вікно, ніби староста міг їх підслуховувати. — То вони збираються в полях і влаштовують якесь публіцтво… Боже, прости… То якісь дикі забави у лісі посеред ночі.

Ляна враз пригадала нічну процесію. Тоді Власлав теж був там.

— Але чому ніхто не перевірив його? Чому не дізналися, хто він, звідки?

— Ой, дитино! Часи були інші. Союз розвалився, грошей не було. Людям було все одно, хто він, аби допоміг.

— А тепер?

— А тепер усі звикли.

***

Ляна верталася додому, несучи глечик з молоком та обдумуючи те, що розповіла Євдокія. Раптом перед нею з’явилася Яра. Вона пильно глянула на Ляну і насупила брови:

— Олексій тобі не пара.

Та здивувалася.

— Про що ти кажеш?

— Я бачила, як він проводжав тебе ввечері після свята.

Ляна подумки покрутила пальцем біля скроні.

— Не думала, що це заборонено. Окрім того, я погано знаю місцевість. То була ввічливість з його боку, не більше.

Здавалося, відповідь сподобалася Ярі. Її настрій миттєво змінився і вона, як ні в чому не бувало, пішла поруч з Ляною.

— Тато питав про тебе. Зателефонуй йому.

— Нащо? — Ляна зупинилася. — Я не маю нічого з твоїм батьком.

Яра промовчала. На коротку мить вона примружила очі, свердлячи Ляну наскрізь, та потім усміхнулася:

— Може прийдеш до нас увечері?

— До вас? — Ляна підійшла до хвіртки і швидко зайшла на подвір’я, не впускаючи Яру.

— Туди, де ми були минулого разу. Там збираються всі наші, — долинуло з-за воріт.

— Я не ваша, — пробурмотіла Ляна, підіймаючись сходами.

Над дверима дзенькнула підкова-оберіг. Кілька останніх ночей Ляна спала спокійно. Вона не була впевнена, що то було завдяки магічному предмету, але раділа тому, що змогла нарешті відпочити.

Дівчина вирішила повернутися до роботи. Вона отримала кілька нових проєктів і, після наради з начальником, повністю занурилася в них.

Вечір поволі проникав у вікно. Ляна потягнулася і врешті відклала ноутбук вбік. Вона піднялася на другий поверх, прийняла душ і, обмотавши рушник довкола тіла, підійшла у спальні до вікна. Ліс темнів, зникав уночі, втрачаючи барви. Дівчина вкотре здивувалася, як сильно відрізнялося міське життя від сільського. Тільки в селі вона могла вільно дихати. Могла не поспішати. Вийти зранку на ґанок, сісти на сходи з горням кави і насолоджуватися спокоєм і тишею. Ляна так звикла до кугута баби Зозулі, який будив її щоранку в одній і тій самій годині, що відключила будильник на телефоні. Кугут принаймні не викликав тривоги.

Раптом над деревами спалахнула зоря. Дівчина вже бачила щось подібне одного разу, проте зараз їй видалося дивним, що незвичайне світило промайнуло знизу вверх, а не навпаки, залишаючи після себе довгий вогненний хвіст.