Розділ 7. Безіменні

— Мамо! Де ти?

Ляна різко прокинулася. Вона лежала із розплющеними від страху очима і намагалася заспокоїти скажене серцебиття. Надворі давно споночіло, у спальні було прохолодно: дівчина забула зачинити вікно.

Ляна підвелася, надягла зверху Євгенову сорочку і знову прислухалася. «Мабуть, то все ж був сон…» Вона підійшла до вікна. Небо затягнуло важкими дощовими хмарами.

Дівчина потерла очі. Вони були сухі і пекли нестерпно, голова розколювалася. Ляна нахилилася до настільної лампи, аби увімкнути світло, проте електрика знову зникла.

— Що ж то таке…

Вона заходилася шукати телефон, але потім згадала, що залишила його внизу. Дівчина навпомацки вийшла в коридор. Підлога під ногами по-зрадницьки скрипіла, відлунюючи на увесь поверх. Враз попереду, з протилежного боку коридору, почулося тупотіння, яке швидко наближалося у її бік. Ляна різко зупинилася. Тупіт зник теж. Дівчина марно вдивлялася у темряву попереду, намагаючись бодай щось розгледіти. Напружена тиша дзвеніла у вухах, тілом прокотилася хвиля дрижаків.

— Хто тут? — хриплим від страху голосом запитала Ляна.

Звук, схожий на тупотіння маленьких ніжок, прокотився у її напрямку знову і дівчина кинулася назад до спальні, зачиняючи за собою двері. Вона повільно відійшла на середину кімнати. «Ніжки» зупинилися по той бік дверей. На мить все затихло, проте через хвилину у двері почало щось шкребти. Спочатку тихо, та потім все гучніше й гучніше, супроводжуючись дивним кректанням та посопуванням.

— Пусти-и-и-и… — почула Ляна тихий жалісний шепіт. — Впусти мене… мамонько…

Волосся на голові дівчини заворушилося від жаху. Вона знову спробувала увімкнути світло, проте марно. Ляна намацала на комоді вазу і стиснула її руками, готова будь-якої миті захищатися. Невідома істота продовжувала скиглити, крехтіти, намагаючись пробратися до кімнати.

— Забирайся геть! — істерично закричала дівчина, підіймаючи вазу над головою.

— Ма-а-амо!..

— Я тобі не мама! — Ляна щосили пожбурила вазу об двері, від чого та розлетілася на друзки.

Тієї ж миті двері повільно відчинилися. Дівчина заклякла посеред темної спальні, не відриваючи погляду від прочинених дверей. І тут, коли вона вже подумала, що все минуло, крижана рука з-під ліжка схопила її на ногу. Ляна заверещала від жаху і кинулася з кімнати. Вона миттєво збігла вниз, не зважаючи на те, що майже нічого не бачила, і підбігла до вхідних дверей. Коли вона наблизилася, на ґанку знадвору спрацювало світло. Ляна знала, що воно автоматично реагувало на рух, але те, що могло бути ззовні, лякало її значно менше, аніж істота, яка тупотіла посеред ночі у порожньому будинку.

Дівчина заходилася панічно шарпати двері, поки ті не відчинилися. На порозі нікого не було. Ляна вибігла за ворота. Вона зупинилася посеред шляху, переводячи подих. Дівчина не знала, що робити і куди йти. Телефон залишився вдома, тому викликати таксі вона не могла. Куди йти босою в одній сорочці посеред ночі, ще в незнайомому селі, Ляна не знала.

— Я тобі допоможу.

Дівчина підстрибнула і різко озирнулася. У кількох метрах від неї стояла баба. Її голова, покрита чорною хустиною, легенько трусилася. Бабця, не чекаючи згоди чи відповіді, відвернулася і повільно рушила у протилежний від села бік. Ляна, не придумавши нічого кращого, пішла вслід за старою.

Земляна долівка була встелена сіном. На акуратно застеленому столі горіла свічка. Баба Зозуля присіла на лаву біля столу і вказала Ляні на місце навпроти себе. Дівчина мовчки послухала. Вона досі не могла відійти від жаху, який з нею трапився. Тепер вона була впевнена, що то не дія таблеток. Усе було насправді.

— То що з тобою сталося? — старечим голосом спитала баба. Її уважні очі пронизували Ляну.

— Я… не знаю. У будинку хтось був. Може варто викликати поліцію?

Баба засміялася беззубим ротом.

— Тобі то не поможе. Ти в жалобі, — слова старої змусили нутрощі Ляни скрутитися у вузол. — Не пускає тебе те, що було. Не дає жити.

— Я хочу додому. У вас є мобільний? Мені треба зателефонувати до тата. Він по мене приїде…

Зозуля підвелася і заходилася щось шукати на полиці буфету. Врешті вона повернулася до дівчини, тримаючи у руках невелику підкову.

— Що це? — здивувалася Ляна.

— Те, що тебе захистить, — відповіла Зозуля, простягаючи їй оберіг. — Як досі захищає мене.

Вона кивнула у бік дверей, над якими висіла схожа підкова.

— Від чого він захищає?

— Від різного зла. Наприклад, від потерчат, — мовила стара, сідаючи навпроти гості.

Ляна нервово засміялася:

— Що за дурниці?

Вона підвелася і невпевнено роззирнулася:

— Я забула вдома телефон…

— Сядь, — раптом голос баби змінився. Він став жорстким та строгим.

Дівчина знову послухалась.

— Мені не відомо, що привело тебе сюди, але ти багато чого не знаєш.

Чайник на печі засвистів і Ляна здригнулася. Зозуля залила окропом листя чаю і простягнула гості горня.